У моєму класі мало хто любив українську літературу. Та й у нас в університеті серед філологів часто можна було чути фразу "А я більше зарубіжку люблю". Причин цьому – купа. Коротко їх можна сформулювати так: наша література плаксива, сумна, трагічна. Одні тобі покритки, утиски, розстріли, заслання, гОлоди… І ні світла тобі в кінці тунелю. Суцільне contra spem spero…
Не скажу, що і я фанатів від укрліту. Було кілька улюблених авторів – Довженко і Багряний. А знання нюансів українського літературного процесу обмежувалося написаним у шкільному білетнику.
Моє ставлення до української літератури й до поезії зокрема кардинально змінило знайомство з 2-ма поетами – Василем Симоненком та Ліною Костенко. І, на мій сором, було це вже тоді, коли я закінчував навчання на філологічному факультеті.
Донедавна книги Ліни Костенко не можливо було відшукати в жодній книгарні, на жодному букіністичному ринку. Бо, як вона розповіла пізніше, образилася на одне із видавництв за неякісне видання і вирішила не видаватися. Пам'ятаю, як я облазив усю київську Петрівку у пошуках бодай якоїсь брошурки Ліни Костенко. Вже добряче втомившись і зневірившись, запитую в одного з букіністів, чи нема в нього віршів Костенко. А той дивиться на мене як на інопланетянина й по-єврейськи відповіда: "Ні у каво нєт, а у мєня должна бить?" Словом, тоді я покинув надію шукати старі книжки. І чекав, коли ж Ліна нарешті заговорить.
Ліна Костенко порушила мовчанку лише на своє 80-ліття. Тобто 5 років тому. Тоді вона нарешті видала книгу і вийшла в люди. Я слухав її інтерв'ю, всотував усі її слова. Купував книги, зачитував їх до дірок. І захоплювався тим, яка вона сильна. Яка вона вільна.
"Я трохи звір. Я не люблю неволі.
Я вирвуся. Хоч лапу відгризу".
І віриш їй, бо вона живе так, як пише. З її біографії треба писати книги й знімати фільми. Про її ляпаси ходять цілі легенди. Кажуть, вона могла дати ляпаса будь-якому чоловікові, незалежно від рангу й віку, якщо той когось ображав. Вона кілька разів оголошувала голодування, коли їй забороняли друкуватися. Вона єдина зі спілки письменників України відкрито виступила проти введення радянських військ до ЧехоСловаччини. А в незалежній Україні взагалі вийшла зі спілки. Вона відмовилася від кучмівських і ющенківських нагород. Сказала, що політичної біжутерії не носить. Ходять легенди, що вона ледь не вискубла "патли" російській письменниці Татьяні Толстій за те, що остання бовкнула, що в Україні немає літератури)
Така-от жінка. Сильна. Трішки зухвала. Вродлива. Але найголовніше – у неї немає плачу у віршах. Кожен її вірш, про яку би трагічну подію він не був, закінчується вірою. Закінчується впевненістю. Закінчується боротьбою. Це інша українська література. Література, яка творить націю борців і переможців. Таку літературу можна любити.
"Що доля нелегка, в цім користь і своя є.
Блаженний сон душі мистецтву не сприяє".
або акутальне:
"Не допускай такої мислі, що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі – немає часу на поразку".
Сьогодні Ліні Костенко виповнюється 85. Для мене це наче День народження рідної людини. І хочеться побажати їй одного – ще довго-довго жити.
Бо:
"При майстрах якось легше, вони, як Атланти,
Держать небо на плечах, тому і є висота"
