Як не знавісніти?
Я вже не раз ловила себе в моменті, коли мене ніби затягує у воронку злості до ближнього.
Твій потяг спізнюється на 7 годин? А ти чекаєш його на вокзалі, звідки ще й виганяють на тривогу? Клята Укрзалізниця, та скіки можна знущатися над нами!
Не можеш переїхати на лівий берег? А там тебе чекає блаблакар на Харківській, який от-от від’їде? Кляте метро, Кличко, Київ і всі ці люди які в пробці стоять!
27 годин без світла, а у Львові подруга пішла в солярій? Клятий ДТЕК, влада і подруга теж так собі!
Зламалось дома шозавгодно, треба міняти колеса в машині і взагалі холодно і хочеться на ручки, а чоловік четвертий рік не живе вдома? Клята армія, Зеленський, ухилянти і все, шо тримає його в ЗСУ…
Важко все це: не могти купити щось, бо ціни круто поїхали вгору, а доходи буксують, не могти швидко доїхати куди треба, не могти зігрітися, не могти обійнятися. Нас позбавили багатьох речей, які ми вважали Богом даними і базовими. І це стрес сам по собі, не кажучи вже про майже постійну загрозу життю та переживанням за рідних. Тому не дивно, що накопичується роздратування, злоба, а подекуди і ненависть. І скеровуються вони на тих, хто ближче до нас.
Мені вдається утримати себе виключно завдяки тому, що як тільки я ловлю себе на цих думках, то кажу: “Віка, саме цього вони і прагнуть. Щоби ми з’їли одне одного з відчаю”. І повертаюсь до причинно-наслідкових зв’язків:
- Не Укрзалізниця – Ukrzaliznytsia винна, а р**ня.
- Не Група ДТЕК винна, а р**ня.
- Не Київський метрополітен, і тим паче не кияни, а р**ня.
Не ЗСУ, не ТЦК, не українці винні в тому, на що перетворилося наше життя, а р**ня. І мене пропускає, бо “зневіра – це зло” і підігрування ворогу.
Друга частина – це відновити відчуття вдячності
. Бо попри те, що в нас забрали, є багато речей, які ми маємо завдяки стійкості наших людей. Можливість заправити машину, випити чашку гарячої кави, переписуватися у месенджері з чоловіком, який далеко, потриндіти телефоном із львівською подругою, зарядити свій павер-банк. Це все, знаєте, теж не гарантоване, а лакшері, під час війни. І я подумки дякую і залізничникам, і енергетикам, і військовим, і працівникам метрополітену, і заправщикам, і навіть салонам краси куди можна піти в солярій. За те, що вони роблять свою роботу, працюючи в таких умовах. І вдячність повертає мені суб’єктність, я ніби вілновлюю контроль над своїм життям.
А ви як рятуєтесь від злості? Чи вас не нагрібає?
З посту у Фейсбук Вікторії Феофілової





