Мала розмову з приятелем, колегою, другом , справді незалежним журналістом. Професіоналом. Він і газетяр, і радійник, і тележурналіст. Я про єдинородного в царині медіа , першого, хто створив на Черкащині незалежну студію авторського телебачення
« Студія-2» Олександра Марченка. Не пам‘ятаю, з якої нагоди, одна з колег назвала його котом, що гуляє сам по собі. Черкащина і Україна, а то і представники нашої діаспори у багатьох країнах світу, завдяки його телерозповідям, відкривали для себе світи науки, культури, величних людей, що творили Україну. З нагоди свят, здавалося його слід згадувати і шанувати найпершим. ЦЕ ГЛИБА . Це велет знань. Це талант. Стрічками відео, сюжетами про видатних особистостей він може позмагатися з будь- якою студією. І це власними силами, коштом. Йому було тісно у відведеному часі ефіру, він заснував і створив, і редагував , і випускав місцеву літературку – газету «Тарасові джерела». Та потім запросив мене бути головним редактором. Ось тут я відчула простір для самовираження. Це була воля вольна. Йому подобалося все! Я сама добирала автуру, будувала політику номера. Благо, довкола Олександра гуртувалися представники усіх семи муз. І обирати було з кого. Про це слід писати окремо.
Та я про зміст розмови. Олександр розповів новини, я їх не читаю у місцевій пресі, послуговуюся інтернетом. Так ось, що його і мене збентежило. У газетах якось дуже неохоче згадали про пресу періоду відродження незалежності. Обійшлися переліком назв. У розмові з приятелем я розповіла свою історію. Вона буде повчальною для тих, хто списав нас з рядів журналістів, може й пора. Старі і немічні. І все ж розповім.
… Газета « Місто», де я працювала відповідальним секретарем, а потім заступником головного редактора, була наступною після газети « Черкаси». Її спіткала доля забуття.
… Серпень 1991 року. ГКЧП. ( Принципово пишу дану абревіатуру мовою путчистів) До редакції, а ми орендували ліве крило Художнього музею, увірвалася група молодиків. Газета була органом Черкаського міськкому компартії України. Нам оголосили про виселення. Редактор Владислав Кирей був на лікарняному. Його телефон мовчав. Я, відповідальний секретар редакції, запитала про повноваження невідомих осіб. Відповіді не було. Того ж дня мене обікрали. На спинці стільця висіла дамська сумочка, а в ній паспорт, ключ від сейфу, в якому лежала заява про вихід з партії, гроші. Тетяна Шадріна, котра очолювала парторганізацію редакції, звільнилася, і мені доручили збирати внески. То ж їх і поцупили.
Зв‘язалася з першим секретарем міськкому партії Володимиром Єщенком. Запропонувала терміново перереєструвати газету на колектив. Він дав згоду, зібрали усі папери, оформили оренду приміщення. Фінансування припинили. У нас були зобов‘язання перед читачами – передплатниками. Газета мала будь що виходити. Я позичила гроші ( під свій страх і ризик) у громадської організації « Союз Чорнобиль». (Царство небесне Володимиру Болтенкову, який створив і очолював організацію). На тій порі добродійники поповнювали рахунок значними доброчинними внесками. А ще редакція разом із « Союзом Чорнобиль» провела благодійні акції, концерти у Черкаському драмтеатрі та Палаці культури ” Дружба народів”. Усі газети тієї доби , крім нашої, надрукували матеріали путчистів. За таку «нахабність», нам відмовляли давати повідомлення ТАРС, РАТАУ, телетайпу ми не мали. Сподівалися, що не вийдемо, бо ж читач того часу обовязково чекав телепрограму в газеті. Треба було шукати вихід. І я його знайшла. Дочка Юля навчалася у медичному університеті в Києві. Я попросила київських колег- журналістів дати їй телепрограму і вона диктувала нам телефоном. Ці деталі пишу не з тим , щоб моя губонька мене похвалила. Це для нинішніх « незалежно- залежних» журналістів, які гуляють по просторах інтернету…
А далі… Проза. Міська влада запропонувала співпрацю під її, влади, крилом. Ми робили різні спроби усамітнитися, а проблема фінансування змусила покоритися. Наша газета першою відмовилася від правдинського формату, перша робила додатки «П‘ятниця» з телепрограмами , « Черкаси вечірні». А згодом Славко Журило створив і драматичну ситуацію, і власний проєкт « Вечірні Черкаси» на базі нашої нескореної газети.
Ці начерки не дають повної уяви про драми преси періоду відтворення незалежної України. Їх було занадто багато. Бандитські дев‘яності ходили за нами, дихали холодом погроз за викриття злочинів чиновників… За одну з таких публікацій про махінації в річковому порту його збурені працівники організували мою охорону… Викриття злочинів ряду керівників відбилися на долі журналістів. Їх і тепер не згадують. Багатьох забрало Небо. Вічна память першопроходцям волі.
Отож, люби Боже, правду. Маю той вік, коли можу сказати: як би не старалися забути нас, старих, а ми свого часу любили те, що творили. Не за гроші і привілеї. І не зайве буде нагадати, хоч і якось не зручно, що я єдина в області, хто має найвищу відзначу журналістів – Звання Лауреата Премії Союзу журналістів СРСР за мужність і відвагу, високу професійну майстерність… Іншої країни тоді не було. Ми родом звідти. Та себе не втратили. Ми були залежні. А вийшовши на волю, заявляли про себе на весь голос. Декомунізувати? Та й це не важливе.
Гріють душу ось такі щирі слова, що їх на сторінці «Тарасових джерел» написала Заслужена артистка УРСР, Народна артистка України Надія Марківна Попова :
«Розчулена схвильованістю журналістки. Вдячна за душевність, щирість, неординарність статті. Бажаю творчих звершень. Цілую. Народна арт. України. Н. Попова». А ще хочу пригадати, як один з високопоставлених чиновників якось сказав, що в будь- яку газету можна загорнути оселедець, тільки не в мою. Бо вона зроблена з душею. Я подарувала місту багато цікавих проектів. Не всі вони мали тривале життя. Та їх ніхто не повторив. Хоча є ким пишатися. Є чудові учні. Вони пішли ой як далеко і високо. І все ж ми служили, а не прислужували у своїй справі. Того й всім бажаю. І ще. Роблячи посилання на одну з моїх книжок « Реквієм по собі?», професор одного з вишів помилився і написав « Реквієм по совісті». Не дай боже такого реквієму.
Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.
