Моя улюблена казка про дівчинку Варочку і її єдиний срібний грошик. Все що у неї було.Її надія на майбутнє, її придане, її пам'ять про батьків.
І, коли треба було врятувати козака, то дівчинка віддала свій грошик. І врятувала.
А весь натовп людей, яких козак благав про допомогу, відводив очі. Це ж аби в борг, та під проценти – то можна, а так, віддати все? Ми що, дурні?
Зараз читаю деяких "крутих і успішних", і згадую Варочку із казочки. Всі волонтерять, дарують бійцям джипи і приціли. Радію і тішуся з цього.
Але потім починається дивне – так, ніби волонтерство дає право зневажати українців і зневажливо чвиркати через губу на інших, не таких розпіарених.
Поїздки в АТО не можуть бути індульгенцією на русскомірний дебілізм.
Типу, раз я поїхав і відщібнув від щедрот своїх, то тепер я маю золотий німб навколо голови, пєчєнькі і право чхати на всіх.
То тяжкий гріх піаритись на АТО. Зробив і замовкни, а не розказуй, який ти класний волонтер.
То твій обов'язок як громадянина і патріота.
Всі ми їздимо і всі допомагаємо.
Тільки не піаримось на цьому.
Крім того є різниця – віддати на АТО 20 тисяч із своїх 2 мільйонів, і віддати 2 тисячі із своїх 2 тисяч наявних.
