У 2002 році, як співає Бумбокс "пам'ятаю, як приїхала-прибула" в Черкаси.
Перше враження – все російською мовою: зовнішня реклама, переважна більшість лекцій у виші, спілкування серед молоді, навіть ті, які прибули з сіл, також "гарабєц сідєл на гєлкє".
Потім, через кілька років, спостерігалася невелика українізація, вже більша частина містян почала не соромитися розмовляти рідною мовою. Студенти почали протестувати проти викладання російською мовою, я була серед них. На державному рівні також відчулися зміни.
Потім "впав" Ленін. Тисячі містян на Революції Гідності. А потім війна…
І здавалося, що все – українській Нації бути! З її основною ознакою – спільною, однією, українською мовою. Звичайно, мови інших держав потрібно знати, і не одну.
Але ж ні, ми біжимо в бій з російською мовою на вустах, ми пакуємо допомогу воїнам, спілкуючись мовою окупанта, діти в маршрутках просять маму сісти "возле окна". І на питання: чому ти розмовляєш мовою окупанта, відповідь одна: "А яка різниця, якою мовою? Я – патріот України"…
Невже важко зрозуміти прості речі? Хоча б на хвилинку задуматися, що значить бути патріотом і частиною великої, нескореної Нації?
