На прикладі Черкас яскраво видно наслідки інституційного конфлікту, закладеного в системі розподілу повноважень місцевого самоврядування. Чи вирішений цей конфлікт запропонована нова виборча система місцевих рад? Чи є перспектива об'єднання територіальних громад в наявному вигляді? Де в умовах кризи шукати кошти на розвиток міст? Про ці та інші злободенні питання кореспондент "Дзеркала тижня" поспілкувався із Сергієм Одаричем, міським головою Черкас.
– Сергію Олеговичу, політична воля на введення нової виборчої системи місцевих рад із відкритими списками втілилася у відповідному законопроекті. Цікавить ваша точка зору як практика: чи дійсно нова система – це крок вперед, соціальний ліфт, який приведе в місцеву владу якісно нових людей?
– Думаю, що проект, внесений групою депутатів на чолі з Черненко і Парубієм, – це суттєвий крок уперед у розвитку виборчих систем. Мені довелося працювати з трьома міськими радами, що формувалися по різних виборчих системах, і в практичній діяльності вельми помітні недоліки двох попередніх підходів. Якщо використовувати чисту пропорційну систему, коли партія сама формує список, розміщуючи кандидатів, і ще на етапі виборів активно продаються місця в прохідній частині списку, то в раду проходять люди, яких суспільство взагалі не знає. Типова ситуація – з 60 депутатів, в кращому випадку, люди знають трьох-чотирьох осіб. Депутат може піднімати руку за згубне для міста рішення, тому що він вийде на вулицю – і ніхто не знає ні його, ні як він голосував. Це і призводить до безкарності і безвідповідальності перед суспільством. До того ж продаж місць стає причиною розповзання фракцій після виборів. Оскільки людина вважає, що, заплативши, він вона самим звільнила себе від зобов'язань. Якщо говорити про місцеві вибори, то на чисто пропорційну систему накладається ще один недолік. Якщо партію очолює харизматична особистість (а за таким принципом будуються всі нині партії в Україні), люди голосують за ту особу, яку бачать по телевізору, абсолютно не розуміючи, що відбувається на місцевому рівні, чи є взагалі партійний центр.
– По суті, це політичний франчайзинг. Але суто мажоритарна система також має недоліки.
– Мажоритарна виборча система, особливо з такою величезною кількістю депутатів і маленькими округами, призводить до того, що надзвичайно легко купуються голоси. Про це багато написано, телебачення показувало людей, які буквально рознесли по кілограму прального порошку і стали депутатами. Навіть з останніх результатів видно, що люди стають депутатами, маючи 400-500 голосів підтримки. В результаті, що ми бачимо в Черкасах: величезний бюджет цього року просто розпорошено по дрібних, маловажливих проектах, як-то: парканчики, качельки у дворах. Чому? Тому що мажоритарні кандидати хочуть, щоб у жовтні їх обрали, і вони розподіляють по виборчих округах міський ресурс, який варто було спрямувати на ремонт доріг, будівництво нових, утеплення житлових будинків, шкіл. Тому що депутатам важливо сподобатися виборцям. Хто оцінить, що вони долучилися до капітального ремонту центральної вулиці? Ніхто. А він прийде у двір у своєму окрузі і розповість: "Цей парканчик для вас зробив я". І так отримає десяток голосів. Так що вихід, на мою думку, такий: необхідно суттєво, у кілька разів зменшити кількість депутатів. У Сполучених Штатах, скажімо, в містах, порівнянних з Черкасами за чисельністю населення – 200-300 тис. жителів, обирають шість депутатів, міського голову, і вони всімох працюють у постійному режимі. Коли на таке місто обирають шість депутатів, то всі вони – як на долоні. З кожного голосування видно, хто яку позицію зайняв, і кому бути зобов'язаними за позитивні або негативні зміни в місті. А ось за діями кожного з 60 депутатів важко встежити. Навіть якщо з ранку до вечора вести відкриті засідання міської ради, суспільство, тим не менш, не зможе запам'ятати і оцінити позицію кожного депутата. Новий проект закону вдвічі зменшує кількість депутатів, але, думаю, цього мало. І я обома руками за впровадження системи з відкритими списками. З одного боку, чітко зберігається партійна відповідальність за ухвалене рішення, з іншого – непартійний лідер, залежно від власних симпатій чи величини "благодійного внеску", розставляє кандидатів у списку, а виборець має можливість вибрати тих людей від партії, яких вважає найбільш гідними. Тож істотно долається партійна корупція, і підтримку виборців отримають люди, яких суспільство знає і яким довіряє.
Децентралізація на сьогодні – це міф. Єдиний крок, який можна назвати реформою, – зміни до закону про ОСББ, які будуть формувати у громадян почуття відповідальності за свою власність і дадуть поштовх розвитку економіки
– Наскільки на кон'юнктуру голосування за цей закон може впливати т. зв. децентралізація?
– На основі того, що я спостерігаю вже більше року, беручи участь у різних робочих групах в Кабінеті міністрів, можу сказати: поки що ніякі конкретні кроки щодо децентралізації не зроблено. Єдине – внесені деякі зміни до бюджетного законодавства щодо окремих податків і закріплення їх за місцевими бюджетами. І ще був ухвалений закон про добровільне об'єднання громад. Але практика свідчить, що цей закон не почав діяти, і де-факто ніякого добровільного об'єднання громад не спостерігається. Навпаки, бачимо протилежний процес –- появу цього закону і початок розмов про об'єднання переважно сільських і селищних громад привели до низки конфліктів і протистоянь, навіть між добре контактуючими громадами. Тому децентралізація на сьогодні – це міф, і нічого конкретного в цьому напрямку не робиться.
– Можливо, партії бояться, надавши місцевим радам додаткові фінансові ресурси, відпустити важелі політичного контролю над ними?
– Думаю, що причина – у відсутності єдиного мозкового центру, який би працював над цим питанням. Тут потрібен зовсім не такий підхід, як тепер. Якщо ми хочемо дійсно укрупнити громади, не повинно бути ніяких громадських слухань, обговорень тощо. Повинна сісти група експертів – осіб десять на рівні Києва, уряду, і п'ять-сім осіб на рівні кожної області, закритися в кабінеті, обвішатися картами, діаграмами, таблицями тощо, скласти оптимальний варіант об'єднання громад, виходячи з економічних та історичних особливостей, і чітко сформувати картину майбутнього: в якому селі буде орган управління, де буде лікарня, де будуть адміністративні послуги, школа тощо. Необов'язково, щоб все це розміщувалося в одному центрі. Показати, які ще буде притягнуто туди інвестиції, як пройдуть дороги. Якщо ми хочемо укрупнювати громади, почати слід з доріг. От є, скажімо, два села, відстань між якими 5 км, а долати їх доводиться півгодини, оскільки немає дороги. Так як можна таким селам говорити про об'єднання, якщо їм простіше дістатися до обласного центру, ніж до сусіднього села? Такі речі повинні бути продумані цією групою до найменших дрібниць. Все це повинно бути розписано, намальовано за допомогою карт, діаграм – і тільки тоді представлено суспільству: ось так ми будемо жити, і ось це у нас буде. Жителі цього села отримували послуги за 30 км, а тепер отримуватимуть їх у себе в селі, розпоряджатися своїми землями будуть ось так, будуть обирати старосту з такими повноваженнями. Після цього, я переконаний, процес піде.
– Невже за півтора року не проведено жодної реформа?
– Реальна реформа, яка ще не проведена, але вже затверджена на рівні закону, – це зміни до закону про ОСББ, який передбачає, що протягом року всі багатоквартирні будинки стануть об'єднаннями співвласників. Незалежно від того, чи оберуть собі люди керуючих. Якщо ні, міська влада призначить їм керуючого – і все: далі люди несуть відповідальність за свою приватну власність. Вважаю, що це – єдиний крок, який можна назвати реформою. Бо він змінює базові поняття і ставить крапку в питанні власності. Власність не тільки дає права, але й накладає обов'язки. У власників житла почне формуватися почуття відповідальності за свою власність. Люди почнуть рахувати гроші, дбайливіше ставитися до майна, почнуть інвестувати кошти в утеплення будинків, поліпшення зовнішнього вигляду, облаштування дворів. Це дійсно серйозний крок. Ці інвестиції суттєво сприятимуть відродженню економіки. Тому що дрібниці, які будуть робитися в кожному будинку, – це десятки тисяч робочих місць, інвестиції в нашого виробника. Це буде хороший поштовх для розвитку економіки.
Чим швидше ми встановимо реальні тарифи на енергоресурси, тим більше у нас шансів зробити маленьке економічне диво в масштабах країни
– Останні події загострили тему тарифів, споживання енергоресурсів, реформування енергетичного сектору. Хто за це повинен платити?
– За все повинен платити той, хто споживає! Коли ми говоримо про ціну для населення, вкрай важливо розуміти: якщо є газ і тепло – значить, хтось повністю за ці ресурси платить. Але хто? У населення пільгові ціни на електроенергію, газ і тепло, вироблене з газу. Сподіваюся, ні в кого немає ілюзій, що якийсь дядько – Ахметов чи Коломойський – за це платить. За цю різницю в ціні на газ для населення все ми приховано платимо кожен день, купуючи хліб або оплачуючи проїзд, оскільки ПДВ в 20 % – це один з головних наповнювачів бюджету. З кожної вашої покупки перекривається різниця в ціні на газ для "Нафтогазу". Є й друге джерело: щоб компенсувати занижену вартість газу та електроенергії для населення, держава робить завищений тариф для підприємств. Членів уряду, які придумали це, вважаю, потрібно повісити на Майдані. Бо це свідоме знищення економіки і української держави. Через завищених цін на енергоносії наші підприємства програють в ціні продукції полякам і італійцям. Ця гра в популізм у вигляді низьких тарифів для населення з дня на день вбиває економіку. Більше того, люди, що працюють на заводі, позбавлені перспективи підвищення зарплати, оскільки гроші підприємства йдуть на оплату завищених тарифів. У багатьох країнах Європи для виробників енергоносії коштують дешевше, ніж для населення, щоб підприємство конкурувало з іншими країнами. А ми, навпаки, вбиваємо економіку.
– З чого треба починати?
– Зі встановлення реальних тарифів на енергоносії. Справедливі тарифи приведуть до колосального економічного дива. Зокрема, протягом останнього року я спостерігаю в Черкасах величезний інтерес до термомодернізації будинків, енергозбереження. Це колосальний ринок! Тому що всі будинки потребують термомодернізації. Я знаю тільки два "пасивних" будинка в Україні – у Львові та Києві, яким не потрібна модернізація, тому що вони практично не споживають енергію. А іншим – потрібна. Це мільярди, трильйони гривень! Величезну перевагу таких проектів в тому, що всі ці проекти повністю окупаються. Вклавши мільйон в утеплення багатоквартирного будинку, ви повернете його впродовж кількох років, а далі – постійно будете отримувати економію. Я спілкувався з різними банками і міжнародними організаціями: немає жодного факту неповернення кредиту на оплату термомодернізації. Ми обрахували по Черкасах проект термомодернізації шкіл і дитячих садків: якби ми здійснили цей проект за два роки, то забезпечили б роботою 7 тис. осіб, безпосередньо виконували б ці роботи, і ще паралельно – удвічі більше осіб, які працювали б у супутніх сферах: виробляли суміші, будматеріали, труби. Створюється цілий кластер! І це тільки дитсадки та школи, 200 будівель. А багатоквартирних будинків у Черкасах – 1400. Уявіть, що це буде в масштабах України. Це, практично, вирішує проблему безробіття. Чим швидше ми це почнемо робити, тим більше у нас шансів оживити економіку.
– Усіх інвесторів цікавить одне – гарантія повернення інвестицій і однакове з українською стороною (в цьому випадку – з владою міста) бачення розвитку проекту. Ви тричі вигравали вибори міського голови в різних політичних ситуаціях. Але в кожну вашу каденцію виникала одна і та ж колізія – міська рада загрожував вам імпічментом.
– Попри всю мою повагу до моїх виборців, я знаю людей, які голосували за мене і одночасно обирали до міської ради комуністів. Хоча мене вважають в Черкасах чи не найбільшим антикомуністом – бо Леніна зняв. Але в Черкасах склалася традиція: обирати депутатів міської ради, які завжди в опозиції до міського голови. З 1994-го (з часу введення всенародних виборів міського голови) У кожного міськради своя традиція – грати в імпічмент. Іноді це вдавалося, іноді – ні, але всі скликання у нас уже 21 рік на порядку денному стоїть питання про імпічмент міському голові.
– Спостерігаючи за тим, що діється в міській раді, мимоволі згадуєш цитату з фільму "Убити дракона": "Це гірше, ніж народ! Це кращі люди міста". Справа – в народі, який підтримує вас і одночасно обирає таких депутатів, або в системі?
– Коли ми обираємо мера і очікуємо, що він щось робитиме, а паралельно обираємо раду, що планує робити щось зовсім інше, то цим самим зупиняємо розвиток міста. Саме міська рада визначає пріоритети розвитку і вирішує, куди спрямовувати кошти, – чи то на майданчики, чи то на дороги, на набережну тощо. Міський голова має лише один голос, як і будь-який інший депутат. Безумовно, треба змінювати законодавство. Тому що, по суті, у нас міський чи сільський голова – особа, яка в суспільстві асоціюється з повновладдям і повною відповідальністю, але при цьому повноваженнями не наділений. Свої повноваження він змушений реалізовувати через інші органи – через міську раду (якщо вона підтримає), через виконком (якщо він підтримає), через конкурсну комісію з відбору кандидатів на держслужбу, через міліцію або прокуратуру (якщо мова йде про наведення порядку в місті). Тому необхідно переглянути повноваження міських рад та міських голів.
