Місто і людина: нащупати розірваний зв’язок

PLAN B Аліни Ханбабаєвої

"Молодий, бурхливий і мультикультурний", – говорить Аліна Ханбабаєва, коли я прошу її назвати три слова-асоціації, які виникають при згадці Харкова. Трохи подумавши, вона додає ще одне: "Улюблений".

Аліна – кураторка культурних проєктів та директорка фестивалю соціальних інновацій і нової музики PLAN B. Сама назва цього фестивалю недвозначно дає зрозуміти: спочатку був і якийсь інший план, але, судячи з усього, у певний момент щось пішло не так.

"Радянська влада катком проїхалася по Харкову", – каже Аліна.

З огляду на те, що у Харкові практично немає великих концертних майданчиків, Аліна та її команда, що організовувала івенти, шукали локації, які могли б їх замінити. Виявилося, що функцію таких майданчиків можуть виконати і кафе-морозиво "Кристал", що відкрилося ще у 60-х, і будівля Старого цирку – вона, до речі, дійсно дуже стара, споруда першої декади XX століття, і кулуар оперного театру, на ділі – приміщення безпосередньо під театром. Уже після того, як у кулуарі пройшов PLAN B, адміністрація театру теж почала використовувати його для різних заходів. Аліна переконана, що їхній підхід допомагає людям по-новому поглянути на звичні речі:

"Ми у певний момент зрозуміли, що культура, мистецтво, якісь культурні акції, фестивалі – це дуже класний інструмент для привернення уваги до соціально важливих питань і проблем. Мабуть, це теж почалося досить давно. Ми зробили перший фестиваль у Старому цирку. Це найстаріший цирк в Україні, і до недавнього часу він працював. Там дуже класна цікава будівля, мало хто з харків'ян знав про те, що у нас таке є. Коли ми вибирали локацію для фестивалю, ми хотіли привернути увагу до проблеми цього місця".
 

Аліна Ханбабаєва

директорка фестивалю PLAN B

За зізнанням Аліни, на певний період це дійсно вийшло, "але, на жаль, ненадовго".

"Мені здається, що це насправді хороша можливість переглянути ставлення до простору, переглянути ставлення до подій, застосувати якийсь цікавий підхід", – вважає вона.

Іноді, зрештою, такі проєкти допомагають вирішувати і складніші завдання. Взагалі, так часто буває, говорить Аліна: ти щось робиш і тільки потім починаєш заглиблюватися у суть речей, усвідомлювати, для чого саме це було потрібно і чому саме тоді:

"Ми коли робили ще День музики, на той момент тільки почалася війна (збройний конфлікт на Донбасі, – прим. Ред.). Спочатку нам було не дуже зрозуміло, наскільки це етично взагалі – у нас в країні йде війна, а ми тут пісні співаємо посеред міста. Але потім ми зрозуміли, що це інструмент для підтримки життя в країні, це інструмент, щоб відкрити місто для людей. Все з такого досить прозаїчного та утилітарного вийшло". 
 

Аліна Ханбабаєва

директорка фестивалю PLAN B

Усупереч загальноприйнятій думці, що Харків – сіре, холодне та нудне місто, Аліна вважає, що це не так, і намагається доводити свою правоту. Імідж Харкова багато в чому нав'язаний стереотипами частково й самими харків'янами, які здебільшого не звикли ставитися до цього міста, як до свого будинку.

Директорка фестивалю наполягає: варто якось переосмислити минуле і сьогодення, використовувати те, що вже є, і брати з цього найкраще.

"Радянська влада катком проїхалася по Харкову. Це дуже складна історія, але, з іншого боку, якщо від цього залишилося щось хороше, чому б це не використати? Насправді, мені здається, дуже класно об'єднувати людей – у нас тут дуже розірвані зв'язки, в тому числі і завдяки радянській історії, між людиною та людиною, людиною та місцем. Дуже часто люди не відчувають, що це місто – їхнє, що вони мають право тут на щось впливати, щось змінювати, ставитися до певних місць та приміщень як до своїх", – впевнена Аліна Ханбабаєва.
 

Ревковський та Рачинський: досліджуючи пам'ять

З Андрієм Рачинським та Данилом Ревковським ми зустрічаємося в місці, яке називається "Барин".

Малинові стіни, зелено-жовтий вітраж, легко впізнавані радянські стільці, несподівано – піаніно, а на ньому масивна претензійна ваза у стилі "дорого-багато". Зрозуміти, куди саме ти потрапив, складно: чи то дійсно типовий радянський простір, відшліфований природною декомунізацією, чи то дизайнерське рішення, продиктоване трендовими елементами радянської естетики. "І все-таки перше", – розумієш, коли раптово менеджер/офіціантка закладу просить залишити його, оскільки предмет розмови, що записується на камеру, починає здаватися їй підозрілим.

Андрій Рачинський, Данило Ревковський

Те, чим займаються Рачинський і Ревковський, – свого роду балансування на межі реальності та мистецтва. Практично всі створені ними арт-проєкти – інсталяції, фільми та ін. – інспіровані радянським минулим і його відлунням.

Один із останніх проєктів художників – фільм про декомунізацію, побудований на документальних відеоматеріалах, за допомогою яких Рачинський і Ревковський намагаються простежити шлях від теперішнього часу до початку 90-х. Кадри, зібрані у фільмі, показують найрізноманітніші моменти новітньої історії України і демонструють її хід через призму локальних подій та простих людей, які брали у них участь.

Віддати на поталу часу?

Усі діалоги, які можна почути у фільмі, Ревковський та Рачинський переозвучили, і це надає легке відчуття абсурдності того, що відбувається на екрані. Голосами Андрія і Данила говорять і генерал радянської армії, і праворадикали, що вимагають від нього зняти парадну форму, і навіть діти, які теж мимоволі стають учасниками всіх цих процесів. Війна написів на стінах міст, знесення пам'ятників, уже традиційні сутички на 9 травня – події у фільмі рухаються у зворотному напрямку від 2018-го до 90-х, демонструючи механізм роботи політики роз'єднання.

Андрій і Данило вважають, що історія потребує дослідження: хочуть, аби у Харкові було створено якийсь простір, куди можна було б помістити пам'ятники, проводити там екскурсії, розповідати про радянський режим. У тому, що для такого центру легко можна знайти простір, – у художників сумнівів немає. Вільного простору в Харкові непристойно багато. І чим його наповнювати, однозначно сказати складно:

"Місто настільки велике і настільки обширні території об'єктів… дуже складно уявити, як воно зміниться за років 10–15. У нас, наприклад, є лінія "Московський проспект" – це лінія заводів-гігантів, які виробляли в Радянському Союзі важке машинобудування. Там ангари висотою з 5-поверховий будинок, шириною з піврайону Харкова. Це по-справжньому величезні споруди. І як їх наповнювати – сказати дуже складно, тому що це колосальна річ. Найімовірніше, це може забудовуватися в нові житлові райони або використовуватися під якісь арт-центри. Але, можливо, у місті просто немає такої кількості масштабних подій, щоб вони покрили всі об'єкти. Був завод "Серп і молот", який виготовляв для танків дизельні двигуни. На ньому працював письменник Едуард Лимонов, і цей завод знищили під корінь. Там утворився пустир, і його просто зрівняли із землею. З деякими просторами вже працюють. Я бачу, що це такий нескінченний процес. Мені самому цікаво, як він буде розвиватися", – розповідає Данило Ревковський.
 

Підприємства, які простоюють; радянська естетика мозаїчних панно, автобусних станцій та інших об'єктів архітектури – сьогодні вони здебільшого позбавлені функції, але від цього не втрачають перспективи стати чимось потрібним у майбутньому… Не можна все це просто віддати на поталу часу, вважає Рачинський:

"Мені здається, не варто озиратися і називати це якимись критеріями, вішати ярлики – радянське це або не радянське… Потрібно дивитися на функціонал, і якщо він дозволяє, використовувати цей об'єкт".
 

(Арт)завод: переродження

Один із об'єктів, який, перебуваючи на шляху до руйнування, зміг розпочати нове життя, – "Арт-завод Механіка. Інша земля". Цей мультифункціональний простір виник на місці паровозобудівного заводу у будівлі XIX століття.

Директор і засновник харківської "Механіки" – Сергій Пілюгін, як він каже, дитина цього місця. Завод ім. Малишева, на території якого розташовані і цехи колишнього паровозобудівного заводу, свого часу мав потребу у величезній кількості робочої сили. Тому сюди із довколишніх сіл стікалися люди, їм видавали житло, там же утворювалися сім'ї. Сергій народився у такій сім'ї.

"Ми займалися різними креативними штуками – робили концерти у нестандартних місцях – на дахах, у бомбосховищах, у театрах, в цирках – у всіляких цікавих місцях. А потім з'явилася ідея свого "дому". Повноцінного, великого, з перспективою розвитку, недалеко від центру – власне кажучи, це місце саме і вималювалося".

 

Сергій Пілюгін

директор і засновник "Механіки"

"Переродження" покинутого заводу почалося у 2016 році. Засновник "Механіки" постарався зберегти естетику і автентичність простору, "законсервувати" його: при відновлювальних роботах використовувалися елементи виробництва – частина "нутрощів" справжнього заводу все ще залишається тут. Простір у 20 тисяч квадратних метрів поділений на кілька зон. Частину займають орендарі – це різноманітні студії, школи, майстерні, а решта площі працює як івент-майданчик.

При цьому, як говорить Сергій, уся площа "Механіки" становить приблизно 1% від загальної території заводу ім. Малишева. Величезний простір, який за один день пішки не обійти, зараз працює лише частково. Переважна частина заводу знаходиться на стадії відмирання.

Таких місць у Харкові, який протягом десятиліть був провідним промисловим містом, дуже багато. У тому, що далеко не кожне із таких місць "життєздатне", засновник "Механіки" не сумнівається. Але є радянські пам'ятники, які мають величезний потенціал переродження: одні можна перетворити на житлові комплекси і комерційні простори, водночас інші – просто "відпустити".

Це як із кущем троянди, пояснює Сергій: його потрібно підрізати, і тоді замість трьох маленьких троянд виросте одна велика.

Анастасія Словінська, Sova

 

 

Leave a Reply

avatar
  Підписатися  
Повідомте про
Стали свідком новини? Тисніть тут

Фейсбук