Вихід із котла під Іловайськом, перебування у полоні бойовиків та можливий "похід" на Київ – про це все це йдеться в інтерв’ю бійця 51-ї аеромобільної механізованої бригади Збройних Сил України Олексія Скокова для vikka.ua.
Про воїнів-черкащан
– У нашому підрозділі 51-ї бригади було 8 черкаських бійців. Це був підрозділ розвідки, ми весь час разом воювали.
Із бійців із Черкаської області під Ілловайськом було 8 осіб: я, Воскреса, Малиш, Іващенко Гриша, Коля "Майдан", Валєра, Ярик і "Прапор". Загинув 1, 7 залишилися живими. Із них двоє – перевелися у 80-ту бригаду, Валєру поранили під Дебальцевом.
У нашій 51-й бригаді було багато бронетехніки: танки, БТРи, МТЛБ, БРДМ. Тобто техніки вистачало, але вона така була, що на зачистку чи штурм кудись поїхати, 10-15 хвилин бою – і вона вже сама не їде або не стріляє. Гармати заклинили або ще щось. Тобто залізяка стоїть собі, за нею всі ховаються від куль і все.
Про Іловайськ
– Під Іловайськом тупо всіх розстрілювали. Просто з нашого боку там "вєлікіє", як їх можна назвати, "порошенки", всякі чмирі "хомчаки", скоти "гелетеї" – розповідають, що, мовляв, не рядовому там судити… Так не всі рядові дурні й алкаші. Я, наприклад, маю вищу освіту. Сам пішов на війну солдатом. І дуже багато таких людей.
Із 21 серпня почалася така "жопа", що стало все ясно – прийшли російські війська. До 24 серпня вже майже всю нашу артилерію розбили. САУшки тільки змогли прорватися перед Днем Незалежності, оскільки при виході з оточення прямою наводкою били. А "Гради" наші всі спалили, боєкомплект знищили.
Тоді дуже сильно постраждали міліцейські добровольчі батальйони: "Донбас", "Дніпро-1", "Світязь", "Миротворець", "Кривбас" та інші.
"Дніпро", "Азов", "Донбас" – так, хлопці воюють, а решта батальйонів МВС – просто приїжджають заробити собі зірок і статус. Стоять там на мінус третіх блокпостах. Тобто це далекі від передової люди. І ці люди, коли потрапили до нас у колону під Іловайськом, то в них там така істерика була…
Про розмову з Гелетеєм
– Під Покровкою вже остаточно розбили залишки нашої колони, зокрема тієї частини, в яку потрапив. Вийшло так, що було приблизно до 15 осіб військових: усі поранені, порвані… Решта – міліція. Загалом десь близько 85 людей. Так міліціонери відразу сказали, що воювати не будемо – переговори. Почали телефонувати генералам своїм. Хоча, якби не вони, то нас би там розстріляли всіх.
Вийшло так, що Гелетею (Валерій Гелетей – тодішній міністр оборони України – vikka.ua.) додзвонилися, зателефонував наш танкіст. І я особисто чув, як йому Гелетей сказав: "Мені все одно, скільки вас і що з вами там відбувається". Після цього він поклав слухавку.
Те, що відбулося потім у Дебальцевому знову – зайвий доказ того, що нічого не змінилося, і ніколи не зміниться.
Про свій вихід із котла і полон
– Під Новою Катеринівкою вийшло так, що воювати вже ніхто не хотів. Самотужки вийти звідти було дуже складно, хоча я спочатку намагався, ховаючись за деревами. Вирішив примкнути до нашої групи. Ми збилися всі в купу, були у дворі однієї з хат села, тримали оборону.
А потім до нас прийшли місцеві жителі з москалем. Росіянин сказав, що якщо ми звідси не вийдемо, то вони знищать усе село. Ми ще деякий час побули там, серед нас було близько 30-ти поранених із 80-ти загалом. Цивільні вже почали кричати: тікайте звідси, виходьте, як хочете. Щоправда, деякі місцеві нормально відносилися: приносили їжу, воду.
Зрештою ми взяли поранених на руки і пішли в полон до росіян. Переночували в них у ямі, поранених сяк-так перев’язали, а на ранок вони повантажили нас у КамАЗи і кудись повезли. Потім з’явилося оте відео "Разбитые украинские каратели". Тобто ми приїхали, вони віддали нас сепаратистам. Я відразу зрозумів, що це рекламна акція російського ТБ, що відбувається якийсь дебільний піар.
На полі там двох бійців батальйону "Донбас" відразу розстріляли. А решту повезли нібито в Донецьк. Я подумав, що нас везуть розстрілювати до будівлі СБУ, тому що було багато народу, камер, показуха якась мала бути. У дворі одного з будинків нас почали морально грузити, розповідати, які всі хороші і чудові.
А потім вийшов "казак" і сказав, що український уряд погодився поміняти "укропів". Нас повезли до москалів, пересадили вже в український КамАЗ. 31 серпня нас зібрали всіх докупи, створили колону, посортували на "200"-х, "300"-х, і ми вже з цими санітарними машинами доїхали до Дніпропетровської області.
Вони хотіли показати, як вони можуть із українською армією вчинити – вони це й зробили. Завдання було зганьбити уряд, але що там ганьбити, якщо там і так все печально.
Про свою армійську сім’ю
– До армії я був підприємцем, заробляв гроші. На війну пішов ще 2 березня добровольцем, бо коли москалі у Крим зайшли, то зрозумів, що це не просто так, а коли побачив, як москалі знущаються над армійцями… Армія – це моя сім’я, у мене в родині всі військові. Навіть друзі мої – солдатами були. Крім армії, в житті майже нічого не бачив. Коли строкову в 90-х відслужив, то ще 17 років на "гражданці" чимось позаймався та і все.
Про рівень батальйону "Черкаси"
– 2 березня (2014 року – vikka.ua.) пішов у батальйон територіальної оборони "Черкаси". Мені там взагалі не сподобалося. Це не той підрозділ, який можна назвати військовим підрозділом – це, скоріше, дитячий садок. Я там намагався працювати, однак нічого робити не дали, розвитку ніякого, бажання теж. Смисл із такої служби, якщо я прийшов воювати і хотів воювати.
Ми написали рапорт: я, Віталій Малиш, Юра Воскреса і Гриша Іващенко – вихідці з черкаського батальйону, і перейшли в 51-у бригаду. А перед нами ще одна група черкащан заїхала, але в них терпець раніше увірвався. У черкаському батальйоні триматися було неможливо.
Хотілося там чомусь хлопців навчити, чимось допомогти, щось підказати – ні, там цього робити не дають абсолютно, жодних власних схем чи напрацювань. Я зрозумів, що це за армія, і швидко перейшов, забравши звідти нормальних хлопців, які не пили і теж мали бажання воювати.
Про так званий "зелений коридор"
– Усі, кому вдалося вийти з котла – вийшли переважно пішки. Кому як пощастило, хто в яку частину колони потрапив. Я попав з одними, нашу частину розбили під Покровкою, решту розбили в іншій частині, причому так, що в них там узагалі техніки не залишилося, вони спішилися і розбіглися в різні боки, а деяких розбили так, що звідти вже не вийшов ніхто.
Тільки виїжджаєш із посадки, бачиш терикон, то це вже все – смерть, короче. Вони стратегічно правильно себе повели, зайняли всі висоти, і з териконів ПТУРами спокійно собі стріляли, координували роботу своєї артилерії.
Ніякого "зеленого коридору" насправді не було. Все це лише пропаганда для виборців. Навіть ніхто ні з ким не домовлявся. Нам сказали виходити з-під Іловайська, бо вони не могли по-іншому. Хіба вони могли сказати відверто, як є, купі озброєних військових, що все – капець вам? Що тоді з ними там зробили б?..
Про вказівку зверху їхати в Іловайськ
– Узагалі поїздка в Іловайськ була зайвою для нашої бригади, яка на той момент уже вичерпала себе за кілька місяців війни. Ми приїхали з Мар’їнки до Старобешевого. А потім, вочевидь, начальство зателефонувало, підганяло, що попереду День Незалежності, і до цього часу треба взяти Іловайськ. І ми поїхали.
Від Старобешевого до Іловайська приблизно 15-20 км. І ми отак сіли зверху на БМП і поїхали. Просто поїхали по дорозі. Хіба війська себе так поводять? Нічого не зачищали, не розвідували. Щоправда, нібито там на дорозі стояв батальйон територіальної оборони, але який із того толк? Хіба в селах не було сєпарів, по лісах, по посадках не було? Їх там повно було.
А розвідка в нас працювала таким чином: сідай на БТР, їдь туди, якщо почали стріляти, значить там є ворог. Поборсались із ними, повернулися назад, усе. Ага, де це на карті? Позначили. І давай туди "Градами" стелити…
Про свідоме знищення добровольців-патріотів
– Більша частина добровольців у нормальних батальйонах Нацгвардії: "Донбас", "Азов" і "Дніпро" – це справжні патріоти і воїни. Їм байдуже, яка в них зарплата, де і як вони живуть. Ці люди прийшли за покликом серця, знають, що вони повинні воювати і все.
У військах, думаєш, усі підряд воюють? Ні, мобілізований, наприклад, може сказати, що я не хочу, та і все. Є певні групи людей, які стали добровольцями – воюють переважно лише вони. Звісно, можна там раз на тиждень вигнати мобілізованих, типу, давай їдь, воюй, а так… Ті, що дуже бояться, зранку вже п’яні і, зрозуміло, що вже нікуди не поїдуть. Для цього є добровольці.
Є люди, які хочуть воювати, щось робити, щось змінити, а є люди, які хочуть позбутися таких осіб. Яким ці патріоти "палять" їхні крісла, їхні гроші, то вони спеціально просто знищують подібні підрозділи. У них, мабуть, є така стратегія, щоб більш нормальних людей просто повибивати.
Про можливий "похід" на Київ
– Було б там проти кого йти. Думаєш, ми якоїсь там міліції злякаємось? Ті, хто бував там, на фронті, для них війна в Києві – це просто справа прогулянки по Інститутській, Банковій тощо. Це прогулянка, а не війна. Немає таких військ, які б зупинили тих людей… Якщо прийде до цього, то цього вже ніхто не зупинить, як би не хотіли і не старались.
Про "дієздатність" батальйонів тероборони
– Більшість батальйонів територіальної оборони професійно непридатні. Якщо у військах і добровольчих батальйонах гине мінімум людей, то при звичайних операціях у батальйонах тероборони гине максимум особового складу. Тому взяли за практику такі батальйони на відповідальних або небезпечних ділянках практично не ставити. За винятком, наприклад, "Кривбасу", але цей батальйон уже за тим, як воює, наближається до "Донбасу", "Азову" тощо.
Батальйони тероборони треба було зібрати і залишити нести службу на місцях. Непридатні більше ні для чого ці батальйони.
Так, як готувався, наприклад, батальйон "Черкаси"… З такою підготовкою їм сміливо можна замовляти відразу цілу алею слави. Якби потрапили вони під Іловайськ чи на Дебальцеве – це було б усе: не думаю, що вони б там залишилися живими.
Про втечу бійців із батальйону "Черкаси"
– Якщо в них (бійців "Черкас" – vikka.ua.) там нічого такого страшного не було під Волновахою, але скільки людей звідти просто втекло, кинуло зброю і поїхало в Черкаси. І все через те, що сєпари їм "доброго ранку" побажали.
Це нормальне сєпарське явище: о 3:40 влітку приїжджає на терикон міномет, 10 мін закинули і все – типу, побажали "доброго ранку". На блокпосту в цей час усі потягнулися, почали каву пити, закурили, полаялися і все.
За цією ж традицією сєпари побачили, що "укропи" зібралися, давай їх розбудимо – закинули "десятку". Так тоді з батальйону стільки людей втекло, що це просто… Навіть не можу собі уявити, як можна так вчинити.
Про отримання контузії
– Я отримав дві контузії – це коли біля тебе дуже близько щось вибухає серйозне. Першу отримав незначну ще до Іловайська, а другу вже при виході з котла. Ми спочатку їхали автобусом усі разом, потім у радіатор прилетіла куля, він почав диміти. Ми покинули автобус на полі й пересіли на танк. Проїхали близько півтора кілометри, виїхали якраз на поле, де у сєпарів "Рапіри" стояли, гармати. І наші "бехи" (БМП) почали всі "вмирати".
Ми зіскочили з танку, він розвернувся, ми пішли вперед. І якраз стався вистріл, переліт, ми біжимо, я добігаю до посадки, падає снаряд – усі, хто біг за мною, вмирають. Мене відкидає в посадку, звідти вже витягли хлопці. Потім ще довго біг, прикривався бронею.
Зрештою догнав "шишарік" (ГАЗ-66), заліз усередину. Сів спереду, прикрився бронежилетом, натягнув рюкзак, а потім відчуваю щось тверде під ногами. Відкидаю матрац, а там ящики з мінами – оце заліз на таку машину. Думаю, ну все, зате мучитися довго не буду – в’їду до Бога на "шишаріку". Але пощастило – водій унікальний трапився, жодна черга АГСу не попала. Це була лише перша група оточення. Ми там пройшли два кільця оточення, третє вже не зуміли.
Про рух колони "не туди"
– Реально при виході з "котла" не було такої посадки, щоб там когось із сєпарів не було. Нас заводили саме по визначеній траєкторії, тому що колона тричі не туди повертала. Це нормальне явище для української армії, це дебілізм із незнання дороги. Елементарно, купіть GPS, поставте у першу машину і їдьте собі нормально, задавши маршрут.
Тричі колона під час прориву з оточення не туди повертала і розверталася. Що це за дебільство таке? Виходить, ми мали по певному маршруту пройти, але раз – пропустили поворот, і вся 7-кілометрова колона розвертається і їде назад, доїжджає до того повороту, там повертає, їде-їде, а потім знову не там повертає, і їде у зворотній бік – і так тричі.
Про можливість виходу з котла з боєм
– Елементарно можна було сказати хлопцям, що немає шансів мирно вийти. Мовляв, давайте помремо, як чоловіки. Ми б покинули все це лайно, всі ці намети, бані, ящики тощо. Стали б за танки, за "бехи", і пішли б напролом. У нас такий потужний броньовий кулак був, що можна було б ті посадки просто стерти з лиця землі.
Звісно, у сєпарів там був танк захований, там ще 4 танки, а там "Гради" б’ють, там РПГ чи ще щось. Але це не робиться так. І я впевнений, що більшість людей погодилися б іти з боєм. Тобто ми не ризикували б і не їхали на швидкості, але ми пішли б, як чоловіки.
Я знаю, що наш підрозділ (51-а бригада) точно пішов би так. У нашій бригаді ще комбриг Пивоваренко казав, що таких безбашених воїнів, як черкаські, в тому плані, що їм усе по-барабану, я не бачив ніколи. І реально за літо, яке ми там повоювали, нічого страшного не сталося б, якби ми ще пішли в Дніпропетровську область пішки. Упевнений, що ми б точно прийшли, бо звикли за бронею працювати. Краще так, ніж їхати, як вівця, і думати, що тебе ось-ось уб’ють.
Про варіант свідомого залишення в котлі
– Нам звідти (з оточення – vikka.ua.) можна було взагалі не виходити. Ми б там ще протрималися стільки, що дай Боже. Там площа така була пристойна: від Старобешевого до Іловайська то все наше було.
А потім з іншого боку можна було підтягувати військо. Треба було просто нормальні бригади знімати, які стоять, і посилати нам назустріч.
Продовження інтерв’ю читайте ТУТ.
Анатолій Бабак, vikka.ua
