Вони – ті, хто у свої 20 років втратив друзів. Вони – ті, для кого "200" і "300" не просто числа, а доля. Вони – ті, хто канонаду вибухів чув частіше, ніж звуки дискотеки. Соціальний волонтерський фотопроект "Якби не війна" на своїй сторінці у Facebook розповідає про тих, хто у свої двадцять знають, що таке кровопротитні бої та втрата товаришів у бою. Серед героїв їхніх публікацій – і кам’янчанин Антон Магльований, боєць 95-ї окремої аеромобільної бригади.
"Стукнуло 18 років і пішов у армію. До того, після 9-го класу вступив до технікуму, закінчив його, став електромеханіком. Але то було лише щоб дочекатися повноліття. Про те, що піду в армію, вперше задумався ще, напевно, в класі 6-му. В мене два старших брата, обидва – військові. Вони вже служили, вікова різниця у нас 8 і 10 років відповідно. Старший на той час вже 8 років служив, а середній 7 років. А в 7-му класі я вже остаточно вирішив, що буду військовим", – розповідає Антон.
Липень 2013 року – Антону виповнюється 18 років і вже наприкінці літа він підписує контракт в 95-й бригаді. "Чому туди пішов служити? Бо то найкраща бригада!" – з вогнем в очах говорить хлопець. Там, ще в цілком мирній Україні і починається його служба. Це вже потім буде революція і АТО.
"Батьки дізналися все місяців через два після поранення. Знали тільки брати – крім них ніхто. Ми вирішили не незасмучувати батьків, навіщо? Лише коли стабілізувався, зміг говорити, тоді й розказали все батькам. Їм брат Сергій сказав – мама розплакалась, батько теж засмутився і наступного дня вже був біля мене", – пригадує черкащанин.
Спочатку була Херсонська, Миколаївська, Дніпропетровська області, а потім вже й Донецька. Там хлопець і отримав поранення. 2 травня 2014 року вони виїхали зачищати блокпост і майже відразу хлопцю прострелили стегно. Одразу ж надали першу медичну допомогу хлопці, потім вертольотом відправили в Ізюм. Там поставили апарат зовнішньої фіксації і звідти відправили в Харківський шпиталь.
"Ніколи в житті не підготуєшся до війни. Наскільки б не була гарною підготовка – війна зовсім інше, інші обставини. На війні ще й в тебе стріляють, люди отримують поранення, на війні вмирають. Це страшна річ – війна… – згадує ті дні Антон. – Чи затягує війна? Як сказати… хоча, якби завтра прокинувся здоровим, то повернувся б. Там хлопці мої, там друзі, там хочеться помститися за загиблих друзів, та й не тільки за друзів, за всіх загиблих…".
Після пережитого черкащанин став по-іншому дивитися на життя, почав більше його цінувати.
"Правду кажуть, що по-справжньому починаєм цінувати те, що втрачаємо. Життя я не втратив, але втратив здоров’я, втратив мрію. Не вийде вже стати тим, ким хотів, – він говорить про це доволі буденно. Розповідає, наче про погоду. – Хотів стати бойовим офіцером, служити в військах спеціального призачення, але… А тепер доводиться змінювати плани, обирати іншу професію. Поки що навчаюсь на юриста, робота теж буде пов’язана з військовою службою. Поки лікуюсь і навчаюсь, з армії не звільнився, продовжую служити".
Антон констатує: попри те, що війна точиться в Україні вже не перший рік, частина населення досі цього не усвідомлює.
"Нові знайомі, наприклад, коли дізнаються, що був в АТО, був поранений, виявляють дивну реацію – сприймають це якось… дико. Для них це все, дійсно, дуже далеко: що в Африці війна, що в Україні – однаково. Найболючіше те, що людям майже байдуже, що для них не існує війни", – зауважує черкащанин.
Як повідомляв сайт vikka.ua, діти черкаський атовців відпочивали у Литві
