Один з ультрасів черкаського "Дніпра" Олег Петренко вже місяць у зоні АТО. На початку червня він разом із десятьма товаришами пішов добровольцем у батальйон "Азов". Попри бажання побачитися з рідними, чоловік та решта черкаських хлопців, які перебувають у батальйоні, повертатися додому поки не збираються. Вони готові йти на передову. В інтерв'ю vikka.ua Олег розповів про ситуацію на Сході, ротацію військових і затримання контрабандистів.
На час спілкування із журналістом Олег саме поїхав за технічним підкріпленням на захід країни. Там "Азову" обіцяли допомогти "Пікапом", у кузов якого встановлять крупнокаліберний кулемет українських військових.
– Що спонукало Вас поїхати в зону антитерористичної операції такою компанією?
– Ми товаришуємо між собою, а тому таким колективом і поїхали. Як завжди, ультрас були одними з найбільш патріотично налаштованих груп суспільства. Це частина нашого спільного світогляду. Мабуть, саме спільні ідеали та цінності і спонукали нас разом піти добровольцями в батальйон "Азов".
– Як рідні відреагували на таке рішення?
– Це одне із найскладніших запитань. У багатьох по-різному. Не можу в деталях розповісти. Безумовно, є розуміння від рідних, але є і переживання. У мене от зараз син – серед дев’ятьох черкащан, які пройшли співбесіду в мобілізаційному центрі "Азову". Тому для мене це теж складне запитання. Хоч і сам я тут, але коли справа стосується дітей, це – складно.
– Розкажіть про щоденну роботу вашого батальйону.
– "Азов" – це спецпідрозділ МВС. Нині ми фактично контролюємо побережжя Азовського моря від Новоазовська і до Бердянська. Кілька місць розташування батальйону дозволяють максимально ефективно виконувати наші функції. Крім активної участі у визволені міст, як це було з Маріуполем та Новим Світом, ми ще й виконуємо функції спецпідрозділу МВС у боротьбі з контрабандистами, які намагаються по Азовському морю провозити зброю та бойовиків. Кожен день тут відбуваються якісь виїзди, затримання. Тобто роботи багато.
– Чи потрапляли бійці "Азову" під обстріл?
– Безумовно, бійці брали активну участь безпосередньо в бойових діях і потрапляли під обстріли. Без цього неможливо на війні.
– З якого боку найчастіше виникають загрози?
– Коли катер заходить з нейтральних вод, наближається до побережжя, обстрілює з крупнокаліберної зброї, а потім знову йде в нейтральні води, то тут складно сказати, звідки він приплив. Напевно, з Криму чи Росії. А от під Новоазовськом із сухопутної частини Російської Федерації ведуть обстріл.
– Постраждалих серед черкащан немає?
– Серед наших у батальйоні немає, слава Богу. Є хлопці, які зараз у лікарні в Черкасах, але через абсолютно життєві причини, як-от гланди видалити. В зоні АТО люди теж, як звичайні люди, хворіють, потребують певної медичної допомоги і це не обов’язково поранення.
– Як часто відбуваються ротації?
– Черкащани поки що на побивки додому не їздили. Але загалом у батальйоні таке практикують. Бачимо, що бійці з інших регіонів бувають удома. Їдуть, якщо це дозволяє оперативна ситуація, а потім повертаються назад.
– Які настрої панують серед черкащан?
– Додому ніхто не збирається. Навпаки, хлопці налаштовані аж занадто по-бойовому. Ми не перебуваємо в самому пеклі того, що відбувається зараз на Донбасі. Але вони рвуться максимально на передову. Інколи навіть хочуть активнішої участі, прагнуть робити більше, ніж роблять зараз.
– Чи забезпечені бійці найнеобхіднішим?
– Скажімо так, хлопці не голодують, не ходять у порваному одязі. Однак "Азов" – це добровільний батальйон, ми не отримуємо ні копійки від держави на його функціонування, і навіть на це не розраховуємо, і навіть не ображаємося. Адже спочатку ми говорили: "Дайте нам можливість воювати, і ми самі себе забезпечимо". Я горджусь черкащанами, адже вони активно допомагають. От у кінці цього тижня з Черкас прийде гуманітарна допомога для батальйону. Та й загалом хлопці-черкащани повністю екіпірувалися (недешеве задоволення). І, окрім матеріальної сторони, ми відчуваємо моральну підтримку. А це, повірте, дуже важливо.
– Коли Ви востаннє були в Черкасах?
– Мабуть, днів десять тому. Я, на відміну від решти черкащан батальйону, періодично буваю в місті. Переважно у справах. Надовго не затримуюсь. Так, недавно привозив двох бійців на операцію.
– Додому хочете?
–Не знаю, хто як, але особисто я – хочу. Є таке, що тягне додому, сумую за рідними…
– До речі, з рідними та друзями часто спілкуєтеся?
– З рідним спілкуюсь у телефонному режимі щодня. Якщо є інтернет, то намагаюсь зв’язатися по "Скайпу". Хочеться побачити рідні обличчя. Друзі, знайомі теж телефонують, хвилюються усі.
– Про що запитують?
– У всіх два основні запитання. Перше: "Як ми? Чи всі цілі, чи всі здорові?" і друге: "Коли це все закінчиться?"
Світлана Спасібіна, vikka.ua
