Ізраїль, як і Україна, багато років потерпає від внутрішньої політичної турбулентності і дезорієнтованості, що й призводить у підсумку до зовнішньої агресії. Коли міжпартійна боротьба та політичні цілі конкретних політиків домінують над національними інтересами держав, тоді й зʼявляються дірки в обороноздатності.
Уже наступного дня після нападу ХАМАС на Ізраїль прем’єр-міністр країни Беньямін Нетаньягу закликав усі політичні сили та громадян Ізраїлю об’єднатися заради “перемоги у війні”. Знадобилася трагедія, щоб на порядку денному гучно постало питання про формування уряду національної єдності. На жаль, цей логічний і правильний крок було зроблено надто пізно: вторгнення палестинців викрило внутрішні проблеми Ізраїлю – країна пережила кілька гучних корупційних скандалів, деякі з них безпосередньо пов’язані з обороноздатністю держави. “Кульмінацією” став намір правого уряду Нетаньягу провести т. зв. судову реформу, в результаті виникли конфлікти між владою та опозицією. Звичайно, в такій ситуації владі – не до посилення національної безпеки: соціальна криза та боротьба за свою владу поглинули всю увагу нинішнього уряду.
Як і Ізраїль, Україна зазнала терористичної атаки, в нашому випадку – з боку РФ. Обидві війни мають свої особливості, але що їх точно об’єднує, так це зазначена вище слабкість оборонних інститутів, інститутів управління. Тобто слабкість держави, якій громадяни – ми з вами – делегують частину функцій, зокрема й гарантування безпеки країни.
Якщо говорити про Україну, то ота атрофія мʼязів національного управління почалася не 2022 року і навіть не 2014-го, а під час закладання фундаменту української незалежності. Тут можна було б згадати про помилки Кравчука, але він так і не став президентом у повному розумінні цього слова, він виконав єдину, але важливу функцію: поставив підпис під Біловезькою угодою та запустив процес формування самостійної держави.
А от про період правління Леоніда Кучми слід поговорити детальніше. Кучма – людина, котра заклала головні вектори розвитку нашої країни: починаючи від підігрування московському “старшому братові” і завершуючи створенням міжкланової демократії. Саме за часів правління Кучми було сформовано всі ті негативні тенденції, які руйнували Україну та які з часом і надали можливість росіянам для нападу.
Так, саме Кучма започаткував основи однієї з основних болячок, які вбивали політично-економічний імунітет України багато років, – олігархічну модель розвитку країни, від якої ми лікуємося до сьогодні. Протягом перших років його президентства сформувалися умови для появи на українському ринку фінансово-промислових груп, на базі яких згодом виросли сучасні “державні” мільярдери. Взяти хоча б Віктора Пінчука, капітали якого за часів правління його родича-тестя Кучми зросли з мізерного рівня до багатомільярдного, і він став одним із найбагатших в Україні. Цьому не в останню чергу посприяла “можливість” купувати державні активи за цінами, у декілька разів нижчими від ринкових. А інколи навіть у десятки разів. А також Пінчуку вдавалося “дешевше” купувати сировину та знаходити “вдалі державні замовлення” вже за ринковими цінами… От зараз мерів міст звинувачують у продажі обʼєктів нижче від ринкової вартості… Так а Кучма розпродав значну частину країни нижче від ринкової вартості, зокрема й своїм родичам. І де реакція Феміди?
Також Пінчук за часів президента Кучми “наколядував” жменю каналів, з якими їхні попередні власники “прощалися” не завжди добровільно. А потім ці канали наймали російських медіа-кілерів, які з піною біля рота доказували, що Кучма не вбивав Гонгадзе. Вони настільки заговорили країну, що слідство обмежилося пошуком стрілочників, а змовники, зафіксовані на плівках Мельниченка, і далі спокійно насолоджуються життям державних пенсіонерів.
Наскільки “дорогим” і “важливим” зятем для Кучми був Пінчук, видно на трубному бізнесі: коли Кремль хотів укотре поставити українського президента на коліна, то вводив обмеження на поставки українських труб до РФ… Пінчуківських труб… Після чого Леонід Данилович на мʼяких лапках вирушав до Москви і був значно договороздатнішим.
Можемо згадати, хто саме здав ядерний арсенал України. Тепер уже зрозуміло, що так званий Будапештський меморандум писався почерком ФСБ, і саме відмова Кучми від ядерної зброї стала першим кроком до майбутньої війни РФ проти України. Чи міг розуміти Кучма про ризики фіктивних гарантій безпеки з боку найбільших держав? Звичайно, що міг, але, мені здається, що в ті дні він більше переживав про російські ринки свого зятя, ніж про майбутнє держави.
Зрештою, саме Кучма привів до влади Медведчука та Януковича – двох “китів” кремлівської політики, на яких трималися, міцніли та вибухали найбільші соціально-політичні кризи: починаючи від двох майданів і завершуючи війною. Можна згадати й багатьох інших проросійських перебіжчиків, які сьогодні аплодують і зловтішаються війною, але це вже матеріал для книги… а не статті.
Саме Кучма з Медведчуком були конструкторами президентської узурпації влади, яку Янукович пізніше “філігранно” довів до абсурду.
Не Кучмою єдиним. Претензії потрібно висувати всім президентам, починаючи з Ющенка. Але саме “Данілич” виявився фундатором головних криз і проблем країни. Суспільство не тільки це проковтнуло, але й подекуди називає його “найкращим президентом”, а його зятя (того самого “приватизатора на мізері”) – меценатом. Замість спокутувати свої гріхи експрезидент живе на елітній віллі на Лазуровому узбережжі Франції, а виборці українського сходу, котрі в 2004 і 2009 довірили йому своє майбутнє, помирають під російськими бомбами, ракетами та снарядами. Подекуди їх просто розстрілюють окупанти.
Якщо повернутися до задекларованої на початку теми, то країні потрібна санація від кучмізму, санація від ненажерливості політиків, відмова від хибного пріоритету особистих інтересів над державними. Єдина нація, єдина політична соборність України здатна зробити нашу державу міцною. Все інше – на радість ворогам.
P.S. ЩЕ РАЗ НАГОЛОШУЮ: все починається зі свободи слова і нею ж закінчується.
- з посту на сайті “Обозреватель”
