Вони боронять спокій в новому домі та мріють повернутись у рідний. У останньому сюжеті циклу "Схід в обличчях" – історія трьох Луганських міліціянтів, що змінили прописку, але не наснагу боронити Україну. Катерина Ковбій продовжить.
Міліціянт Антон Потурайко показує свою зброю. Із нею чоловік боронив луганський аеропорт. Тепер автомат – лише частина інсталяції на робочому місці.
Сьогодні Антон разом із трьома колегами з Луганської кримінальної міліції працює у Рубіжному.
Тарас Симоненко, співробітник Рубіжанського УМВС: "Нашим колегам ми запропонували піти разом з нами туди до адміністрації. Ті, хто потім перейшов на той бік, вони туди не пішли. Вони залишись на місцях, а ми пішли"
Патріотичні настрої для одного з міліціянтів навіть обернулись полоном.
Сергій Паращенко, в. о. начальника Рубіжанського УМВС: "На блокпосту города Счастье нас остановили ополченцы. Посадили нас в подвальное помещение. Никаких не было условий. Даже никто не выводил в туалет. Мы вот так сутки и сидели. Ночью по одному человеку нас выводили в коридор. Там задавали вопросы. Интересовались наличием оружия у сотрудников. И наличие автотранспорта"
Із полону чоловіка врятували співвітчизники. Вже за кілька днів із захопленого Луганська всім їм довелось виїхати. Та чоловіки впевнені – не надовго.
Антон Потурайко, співробітник Рубіжанського УМВС: "Почему я должен переезжать? Это мой город. Я в нем живу. Я закон не нарушаю. Я его наоборот поддерживаю и храню. Почему я должен уезжать?"
Сьогодні новоспечені рубіжанські міліціянти роблять все можливе, аби щонайшвидше повернутись додому. І нарешті називати свій рідний Луганськ Україною.
