Через страх легкого доступу наркоманів до сильних знеболювальних страждають тяжкохворі. У країні таких 400 тисяч. В області – 1800 людей із онко потребують щоденного знеболення. Морфій, що полегшує страждання приречених, – один із найдешевших медичних препаратів. Та отримати його в необхідній кількості не просто. Терапевти плутаються у призначеннях наркотичних препаратів. Отримати ж ін’єкцію можна лише з візитом медсестри додому. А якщо доза не втамовує болю, люди мучаться від нього. Чи довго ще терпіти, з’ясовувала Ірина Гришко у спеціальному репортажі.
За кордоном такі хворі, як Людмила Мельник із Черкас, живуть, як звичайні люди. У жінки – рак 4 стадії. Щодесять днів чоловік виписує рецепт у лікаря на придбання трамадолу та шість разів на день вона чекає приходу медсестри, аби та уколом полегшила її страждання.
Людмила Мельник, тяжкохвора: «Бува, хороша погода, в мене нічого не болить, а як погана – не можу без укола. Саша встає і тричі за ніч мене коле».
Ще навесні важкохвора отримувала всього два уколи морфіну на добу. Така доза болю не тамувала, більшу довелося «вибивати». Після того, як рідні розповіли про свою проблему на всю країну через національні телеканали, ситуацію виправили. Та проблема із призначенням наркотичних препаратів у країні лишається.
Олександр Мельник, чоловік тяжкохворої: «Дільничний не вирішує, але в диспансері говорять, що це парафія завполіклініки й дільничного, але вони спихають, просять папери, приводжу папери, то просять штампи. Ставлю штампи, просять завірити в нотаріуса, що штамп не з картоплі… Дурдом!».
Усесвітня організація охорони здоров’я вирахувала: хворим із обмеженим прогнозом життя необхідно 75 міліграмів морфіну на добу. Українські ж хворі отримують близько 20.
Ірина Шляга, головний п/ш спеціаліст із питань паліативної та хоспісної допомоги: «Коли йде прорив болю, потрібні додаткові дози, а в нас із цим дуже погано».
Уся проблема в тому, каже лікар-онколог, що в країні випускають лише ін’єкційний морфін. У кожній ампулі – доза, якої вистачить на три уколи. Та українцям дають її всю одразу, хоча вже за кілька годин біль знову повертається. А все через те, що механізму утилізації чи видачі на руки препарату і досі немає.
Ірина Шляга, головний п/ш спеціаліст із питань паліативної та хоспісної допомоги: «Всі страхуються, чогось там бояться, а людина лежить і мучиться. Лікарю простіше призначити по кубику двічі на день, але побічних ефектів більше, болю ми так і не перекриваємо».
Тим часом за кордоном хворі приймають морфін більш як у 30 формах випуску. Це – і свічки, і пігулки, і розчини.
Нині служба з контролю за наркотиками готова переглянути забезпечення опіоїдними препаратами. Нові правила, прописані в постанові, яку має ухвалити Кабмін, дозволятимуть видавати ліки про запас і розпочати реєстрацію таблетованого морфію. Лікарі прогнозують: «український біль» ущухне вже цього року.
Людмила Мельник, тяжкохвора: «Я таблеток не пробувала, але мені головне – щоб не боліло».
Біль фізичний, зауважує Ірина Володимирівна, у приречених хворих почасти менший, аніж соціальний. Знеболюють менше тих, хто отримав відповідну психологічну допомогу та кого підтримують рідні. Саме таку допомогу надають у хоспісах. В Україні останніх створили вже 17, утім поки що медичну допомогу не систематизували. Цього року в Черкасах на базі 2-ої міської лікарні планують відкрити перше відділення паліативної допомоги. Такі мають бути в кожній районній лікарні. Поки їх немає, держава змушує громадян страждати і входить до когорти країн із найжорстокішим ставленням до таких пацієнтів.
Ірина Гришко, кореспондент: «Нині доступ до препаратів морфію у країні забюрократизований, решта сильних знеболювальних препаратів задорогі для пацієнтів. Та головна проблема в тому, що у країні бракує фахівців, які знають, як правильно призначати ці ліки. Ситуація вже давно б змінилася на краще, аби в кожній українській поліклініці працював бодай один фахівець, навчений лікувати хворих із хронічним болем».
