Сьогодні свято в сильних і мужніх. В Україні та ще кількох державах відзначають День захисника Вітчизни. Колись це було свято Радянської армії та Військово-морського флоту. Нині від українських політиків усе частіше лунають заклики лишити червоним днем у календарі лише 6-те грудня. Усе ж 23 лютого не втрачає своїх позицій. Тим паче ушанувати захисників Вітчизни ніколи не буває зайве. Про тих, хто вже віддав свій борг рідному краю та чи готові нинішні юнаки боронити його, розкаже Вікторія Курченко.
Що таке війна та хто такі поборники Вітчизни – добре знають сестри Марія та Віра. Не з книжок або шкільних уроків. А з перших уст. Розповіді про жахіття Великої Вітчизняної ще змалечку дівчатка чують від свого улюбленого прадідуся. У свої 85-ть Костянтин Петрович пам’ятає чи не похвилинно те лихоліття. Сім’я Трапезнікових у той час жила на Далекому Сході.
Костянтин Трапезніков, ветеран Великої Вітчизняної війни: «Когда сказали, что началась война, мы как раз пошли на речку Бурхановку. Думали: вот ми им, немцам, дадим. Ну, падлюки, они получат! Шапки кидали. Эх, мальчишки…».
У 41-ому старшого на три роки брата Костянтина Петровича – Володимира – забрали на фронт. А він у свої 15-ть полишив школу й пішов шукати роботи.
Усіма правдами-неправдами матері вдалося влаштувати сина учнем електромонтера на судноремонтний завод імені Леніна. Там Костянтин Петрович разом із іншими ремонтував флот і Амурську військову флотилію. Учорашні безтурботні хлопці враз стали чоловіками. Такого, що Вітчизну захищати непотрібно, розповідає Костянтин Петрович, навіть думати ніхто не смів.
Костянтин Трапезніков, ветеран Великої Вітчизняної війни: «Мы изготовляли, значит лили корпуса гранат-лимонок. Их чистили, резьбу нарезали и отправляли. А еще – делали такие специальные бачки, чтобы берег укреплять. Ждали, что японцы придут».
День захисника Вітчизни для Костянтина Петровича – свято. Якби тоді, у 40-их, не поборонили країну – то, каже, втратили б її назавжди. Дідусь із гордістю показує свої медалі й грамоти. Частину отримав за самовіддану працю в роки війни, іншу – за успіхи в подальшій роботі.
Віра Тимошенко, правнучка: «Завдяки йому й іншим ветеранам війни ми виграли цю війну і тепер маємо незалежну державу».
Охочих захищати Вітчизну не бракує й нині, запевняють у військкоматі. Цієї весни кросівки на армійські чоботи поміняють із півтори сотні черкаських юнаків:
Євгеній Корж, військовий комісар Черкаського об’єднаного міського військкомату: «Дуже багато охочих через те, що хлопці закінчують юридичні ВИШі, а без служби в армії їх у жодні правоохоронні органи на роботу не беруть».
Найбільше юнаки зараз хочуть служити у спеціальних, аеромобільних і повітрянодесантних військах.
Призовник: «Бажання служити маю».
Якщо проблем із кількістю охочих одягти військову форму немає, то от із якістю гірше. Сучасні захисники Вітчизни – надто кволі, констатує лікар Галина Конопацька. Вона вже 20 років працює у міськвійськкоматі.
Галина Конопацька, старший лікар призовної комісії Черкаського об’єднаного міського військкомату: «Найчастіше – це опорно-руховий апарат, плоскостопість, сколіози, деформація грудної клітини. Потім – порушення обміну речовин, ожиріння, гіпоталамічний синдром, вегето-судинні дистонії. Ось таких найбільше патологій».
А ще – захворювання шлунково-кишкового тракту. Через усе це понад 70% призовників лишаються вдома. А от Святослав уже 10 місяців служить Батьківщині.
Святослав Рева, старший солдат Військової частини А1744: «Якщо завтра доведеться захищати Вітчизну, звичайно, я готовий».
Бо це, каже, обов’язок кожного чоловіка!
