На Черкащині Голодомор забрав понад триста тисяч людей

В останню суботу листопада, тобто завтра, Україна вшановуватиме пам’ять жертв Голодомору тридцять другого – тридцять третього років. У той трагічний час Україна втратила чверть свого населення. Усього за сімнадцять місяців – з квітня тридцять другого до листопада тридцять третього – від голоду померли мільйони людей. Ще й донині невідома точна цифра жертв геноциду українського народу. Дослідники говорять про сім, десять або ж навіть п’ятнадцять мільйонів загиблих. Достеменно відомо одне: весною тисяча дев’ятсот тридцять третього Україна щоденно втрачала по 25 тисяч людей, по тисячі – на годину, по 17 – щохвилини. Про весь жах Голодомору з перших вуст – у наступному сюжеті.

Параску Іванівну Кіріченко страх голоду не залишає дотепер. У бабусі завжди має бути хліб на столі, а у коморі – недоторканий запас круп, солі та сірників. У тридцяті роки, – згадує Параска Іванівна, – за такі харчі люди ладні були віддати життя.
Параска Кіріченко, свідок Голодомору: «Ой. яке життя було страшне».
Що таке голод – сім’я Параски Іванівни дізналася ще в 1931. В той рік, – згадує бабуся, – була велика повінь в Панському. В їхній хаті до вікон була вода. Піч впала.
Параска Кіріченко, свідок Голодомору: «Не було ж нам їсти нічого. Не було, де зварить. Якби хоч дровця, то в нас пшениці трохи було і борошна трошки. Ми б щось зварили. Так у хату не занесли і дровця ж ми».

Від голоду першою померла свекруха. Чоловік, – розповідає Параска Іванівна, – вирішив шукати кращої долі на Донбасі. Згодом до нього приїхала і вона з дворічною дитиною. Та роботи і на Донбасі не було. Жили в сараї у людей, поки отримали власний куточок.
Параска Кіріченко, свідок Голодомору: «Дали нам барак. Мокрий такий, тільки збудований. Ні підлоги, нічого не було. Мокрі стіни. Ми на підлозі спали. Дитина, чоловік і я».
Чоловіку, – згадує Параска Іванівна, – щодня видавали на заводі по кілограму хліба: 200 грам у столовій, 800 – з собою додому.
Параска Кіріченко, свідок Голодомору: «Та я ж не можу їсти того хліба, бо йому ж треба повечеряти, поснідати і йти на роботу. А в мене двоє діток. А молока не було. Бо я не доїдала дуже».
Купити молока в той час не було де. Одинадцятимісячна дитина померла від голоду. Сім’я виживала, як могла.
Параска Кіріченко, свідок Голодомору: «У мене був старий ліжник. Давай ми його плутати. Чоловік показав, як рукавиці в’язати з цього. Ми в’язали рукавиці, і повіз він їх у Сталіно. І продасть, і купить муки житньої десь із пуд».
А на малій батьківщині, – розповідає бабуся, – один за одним гинули рідні. Про це Параска Іванівна дізналася вже згодом – від сусідки.
Параска Кіріченко, свідок Голодомору: «Вона мені розказувала, коли заходила до наших, приїжджаючи провідувати свою матір. Вона, каже, забіжу до твоїх батьків, а батько вже був при смерті, і вже Оксанки не було. І мачуха не вставала і вони померли».
Таких історій, як у Параски Кіріченко, були мільйони. Терор голоду не оминув жодної української родини. Лише в Черкаській області за сімнадцять місяців Голодомору загинуло понад триста тисяч людей.

Підписатися
Повідомте про
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
Стали свідком новини? Тисніть тут