Повномасштабна війна, яка розпочалася 24 лютого, зруйнувала та покалічила долі мільйонів українців. Тікаючи від постійних обстрілів, люди залишали свої домівки, робили крок в невідомість, рятуючи своє життя та своїх рідних. Людей, які вимушено переїхали до Драбова, ми попросили поділитися своїми історіями.
Тетяна Хижняк родом із Драбова, але все своє життя провела на Херсонщині в селі Потьомкіне. До війни працювала педагогом у школі.
Уперше окупанти з’явились у селі Потьомкіно 14 березня. З появою “визволителів” у селі зникло водопостачання, газ, електрика, почали вбивати односельці Тетяни. Тоді і було прийняте рішення виїжджати з рідної домівки. Напередодні Великодня, 23 квітня, пані Тетяна зі своєю мамою, якій 91 рік, з сестрою, її чоловіком та їхньою донькою, виїхали в сторону Черкащини. Довелося йти 10 км через поле під дощем і везти стареньку маму у звичайному господарському візку.
Коли дійшли до українських позицій, родину зустріли волонтери з українськими військовими, і відразу забезпечили водою, їжею, та відвели до автобуса. 24 квітня родина прибула до містечка Драбів Черкаської області. Зі слів жінки, родина отримала велику підтримку від волонтерів, родичів та просто сусідів. Тетяна і її рідні отримують допомогу для переселенців, і мають власний город, а сусіди нерідко приносять спечений свіжий хліб, щоб підтримати родину. Найбільша мрія Тетяни повернутися додому, вона щиро вірить, що так і буде. Каже що віра в Україну і ЗСУ допомагають жити.
Володимир із Краматорська також розповів свою історію. 11 квітня Володимир Биковський разом зі своєю родиною виїхав із міста, в якому прожив 16 років. Переїжджати на Черкащину вирішив після обстрілу залізничного вокзалу в Краматорську. Зараз разом зі своїми батьками Володимир проживає в гуртожитку в містечку Драбів. Зі слів чоловіка, зустріли тут дуже тепло, люди добрі і забезпечили усім необхідним.
Володимир мав комфортне життя, стабільна роботу, плани на майбутнє, але обстріл залізничного вокзала все перекреслив. Чоловік зізнається, що не цінував свого життя раніше, але тепер у Драбові радіє кожному дню.
11 років працював на заводі НКМЗ, це завод важкого машинобудування в місті Краматорськ, на посаді провідного інженера. Вже наступного дня по приїзду до Драбова, пішов влаштовуватись на роботу, каже, що не може сидіти без діла. Нині Володимир працює над упорядкуванням вулиць Драбова та з батьком на городі. У вільний час займається риболовлею чи спортом.
“Треба себе чимось зайняти, щоб не з’їхати з глузду, щоб не було дурних думок. Перший час був шок, там вибухи, а тут тиша. Тижні два була адаптація, до нового життя”- каже пан Володимир. Зізнається, сумує за Краматорськом, але спокій і життя без пострілів поступово загоюють душевні рани.
Каже, що до війни він і багато його друзів та знайомих ділили Україну на західну, центральну і східну. Війна показала, що ніякого поділу не має. Віднині для нього Україна єдина і неподільна.
З приїздом до Драбова Володимир був зворушений, щирістю і відкритістю людей, тим, що його прийняли як рідного та у всьому допомагали. Мріє про перемогу України, та повернення до рідного Краматорськf.
Сергій Тітов – хірург-травматолог із Чернігова. Каже, завантажений роботою, але знайшов час поділитися своєю історією.
Коли у місті почались бомбардування житлових кварталів, магазинів, шкіл, було дуже багато поранених, яким потрібна була допомога. Саме тому лікарі постійно перебували на роботі й надавали допомогу постраждалим. Зі слів Сергія, було досить небезпечно пересуватись містом, тому медики зі своїми родинами переїзжали жити до лікарень.
В кінці березня був артобстріл лікарні, в якій працював Сергій. Зі слів чоловіка, заклад постраждав від обстрілу, і син Сергія болісно переживав цю ситуацію. Тоді й вирішили евакуювати сина подалі від бойових дій. 19 березня родина медиків виїхала на Черкащину, до родичів.
Сергій розповідає, що планували через декілька днів повернутись до Чернігова, але зірвали міст через Десну, тому повернутись до домівки було неможливо. Поки налагоджувалися шляхи до рідного міста, Сергій влаштувався працювати до районної лікарні міста Драбів.
Зі слів чоловіка, прибувши до Черкащини, він відчув великий контраст. Якщо там були постійні бомбордування і обстріли, руйнування і багато поранених, то в центрі України Сергія зустріли тиша, мир та спокій. Зараз, після періоду адаптації, родина призвичаїлась до нового життя.
Мешканці міста зустріли родину дуже добре, з повагою та співчуттям, всі хотіли чимось допомогти, і їжею, і порадами, як краще вирішити питання з квартирою та роботою. Не кидали напризволяще, і прийняли як рідного, розповідає Сергій.
Проживають у родичів, і про повернення до рідного Чернігова поки що не говорять. Повертатися планують, але коли – поки що невідомо. І хоч чоловік постійно підтримує зв’язок з рідним Черніговом, зараз життя пов’язане з Черкащиною. Тут лікар очолює хірургічно-травматичне відділення Драбівської районної лікарні.
За словами голови Драбівської територіальної громади Світлани Орел, у Драбові офіційно зареєстровано 1700 вимушених переселенців.
Керівниця ОТГ розповідає, що дуже добре спрацював приватний сектор, і майже 500 сімей було заселено в приватні сектори. Люди дуже швидко згуртувались в єдину команду і почали зносити гуманітарну допомогу, продукти харчування, тому якоїсь потреби в продуктах не було.
