"А, може, ну їх? Що ми з тими дрібницями чіпляємося? Хіба ми так здолаємо цю систему?" – запитував я у Назара під час виборів 2012-го. "Треба йти до кінця. Бо якщо не ми, то нас!" – впевнено відповів тоді він. Здається, його очі ніколи не знали, що таке сумнів.
Ні кроку назад – таким він був. Упертим, самовпевненим, відповідальним. Патріотом. Людиною. Другом.
Чимось нагадував мого дідуся, який на війні майже повністю втратив обидві руки. Але в якого була така снага до життя, що сам, без рук, збудував будинок, працював на пилорамі та їздив на велосипеді…
Є люди, яким не потрібно шукати життєствердної енергії, набиратись сил чи хоробрості. Вони у них в душі, із надлишком. І цю енергію вони віддають усім, хто їх оточує. Дивлячись на таких людей, хочеться жити. Не здаватися ні за що. Ні в мирному житті, ні на фронті.
Він не любив, коли про нього говорять, фотографують, пишуть. Тому більше не розповідатиму про те, яким він був – Герой України Крупка Назар Олександрович. Просто подивіться це відео.
