2 лютого на Майдані Незалежності в Києві прощалися з вояками "Айдару" – черкащанином Русланом Бобуровим – "Німцем" і чернігівцем Вадимом Жеребилом – "Діджейєм". Загинули вони разом – від снарядів ворожого "Урагану" в місті Щасті на Луганщині 31 січня.
У прес-службі "Айдару" так відгукнулися про полеглих: "Вадим був душею компанії і надійним бойовим товаришем, Русик – легендою батальйону і серцем кожного бою".
"Серце кожного бою"… Чи існує вища оцінка вояка?!
Улітку 2014 року айдарівець Євген Городничук поширив в Інтернеті світлину "Німця" в окопі біля двох кулеметів. Замурзаний, світлий і усміхнений, з великими волошковими очима – таким він закарбувався в моєму серці. Хвиля тепла увійшла в мене. От би про нього хтось написав у "Незборимій нації"! Я звернувся до Євгена Городничука, а Євген спитав "Німця", чи не заперечуватиме?
– Так я ж Коваля знаю! – була відповідь.
Євген переказав мені це, але я, видно, не дочув, і далі вважав, що наші життєві стежки з Русланом ще не пересіклися.
І ось із Віктором Билиною 2 лютого ми прийшли на Майдан Незалежності.
Перше, на що звернув увагу, це відсутність знайомих облич. Не було офіційних представників ОУН (м), ОУН (б), КУНу, УНСО, ВО "Свободи", МНК та інших націоналістичних формацій. Не було і їхніх прапорів. Але в цьому я побачив і позитивний момент: значить, національна ідея вийшла за межі вузьких партійних середовищ і ідея нації увійшла в нові серця, зокрема й людей російськомовних – частина айдарівців говорила російською.
Поклавши по синьо-жовтому букету в обидві труни, я відійшов, щоб іншим не заважати. Тут до мене наблизився чоловік і, трошки затинаючись, запитав, чи я часом не Роман Коваль… Це був Юрій Гвоздик з Катеринополя, земляк Руслана Бобурова. Юрій у складі чималої делегації (50 осіб!) приїхали з Черкащини гідно провести свого товариша. І Юрій нагадав про мені про зустріч з Русланом у Катеринополі 2009 року. Юрій почав розповідати, а я… несподівано продовжив. Якийсь спалах освітив минуле, і я побачив живого Руслана…
Це було 2009 року на прем’єрі документального фільму "Семен Гризло, звенигородський кошовий Вільного козацтва", який ми створили разом з Олександром Домбровським.
Під кінець до мене підійшов виснажений, бідно вбраний чоловік. Таке враження було, що він багато років у бігах, що в нього копійки немає за душею, але він через це не переймається.
– Ви на тих, вбраних у міліцейські мундири, не дуже розраховуйте, – мовив він, показуючи волошковими очима в бік членів Катеринопільського козацького товариства. – Це ряжені.
І несподівано додав:
– У мене є автомат і я готовий будь-якої миті йти в бій за Україну, і коли треба, загинути.
Він сказав це не криючись, при свідках.
Ого!!!
І я переключився лише на нього.
Руслан був щирий, палкий і категоричний. Надію покладав тільки на збройну боротьбу проти російських окупантів.
– Іншої мови вони не розуміють!
Я побачив перед собою живого повстанця. Саме про таких я і пишу.
Я з охотою подарував йому свою книжку, підписав. Захопившись, покликав Василя Шкляра:
– Йди сюди, познайомлю тебе із живим повстанцем. Ти пишеш про Чорного Ворона – ось тобі образ, спиши з нього для своєї книжки. Він як з тієї епохи.
Згодом Василь розповідав про своє враження від знайомства. Серед інших деталей, які він емоційно смакував, був старовинний подертий плащ, в який – попри теплу погоду – був вбраний Руслан.
– Наче знає, що цю ніч може доведеться ночувати в лісі, – усміхнувся Шкляр…
Євген Городничук пообіцяв написати для березневого числа "Незборимої нації" про "Німця", про його подвиги на фронті. Коли я попросив Русланову дочку Юлю написати про батька, зокрема про його дитинство, посмішка раптом освітила її обличчя:
– Він з дитинства був закоханий у зброю, все копався в землі, шукав набої, каски…
Тут я і згадав твердження Андрія Кравця про те, що айдарівці стверджували, що немає зброї, яку б Руслан не міг би вивчити і використати проти ворога на всю її силу. А ще айдарівці казали, що сепаратисти лякали "Німцем". А Василь Шкляр чув, як земляки з гордістю переказували легенду, мовляв, сепари за Русланову голову обіцяли чи то мільйон доларів, чи то мільйон гривень. А сам Руслан, як і раніше, не мав і копійки в кишені! Коли друзі дивувалися, він відповідав:
– А навіщо воякові гроші?
І усмішка спалахувала на його виснаженому лиці.
Її відгомін я і побачив на обличчі єдиної Русланової дочки Юлі.
І коли мене сумніви беруть похмурі,
І я знов почуваюсь не в сих і не в тих,
Заглядаючи в очі його волошкові,
Я знаходжу там спокій, як на ликах святих.
Так написав про "Німця" його товариш.
Вічна слава Русланові Бобурову і його полеглим побратимам!
Смерть російським окупантам!
