Село Скородистик.. Странна назва. Ніхто точно не зна, чого воно так називається. Кажуть, від "скородити"… – гребти, загрібати, скородити поле після оранки… Поряд – Іркліїв… Тюркський гідронім, явно… Звивина, меандра, водоворот… Є легендарна назва "Ір – Клій"… Якийсь татарський хан Ір, що втопився в клею… В болоті… Явна брехня, ну хай буде… Річка Ірклій, в якій я купався з березня по листопад… Впадає в Дніпро… І тече й тече Дніпром аж до Чорного моря…
Там Котляревський викладав у садибі князя Вишневецького і там почав писати "Енеїду", за певними даними… "Еней був парубок моторний, і хлопець хоч куди козак"… Іноді я "граю" образами і відчуваю, де саме, в якому місці, під яким деревом і біля якого ставка Іван Петрович міг це написати…
Там ночував Богдан Хмельницький з посольством… Там ходили половці, печеніги, алани, хозари і монголо-татари… Перехрестя народів і шляхів…
Там і досі живі окопи від Другої світової, порослі травою… Там і досі ловлять десятиметрових сомів (тоже явна брехня, ну ловлять, всьо-равно)… Кордон. Дикий степ… Верби і тополі… Болота, луги, копанки, солонці… А далі – гора і байрак… Трави, коні, корови… "Ой в лузі, в лузі…" (Леонід Биков, "В Бой идут одни старики")…
Триста років в селі стояла козацька накидана могила… Потім на її місці побудували обеліск загиблим під час війни… 217-ть… Загиблих. Півсела на той час… Троє Чепиног…
Отут над горою,
Як чув я від діда.
Де наше село у зелених садках
Одна лиш висока верба майоріла,
Й могила козацька стояла в степах…
Тепер над ланами зелені квартали,
Й верба сирота вже стоїть не одна.
Козацька могила мов рідного сина у вись до зірок
Обеліск підняла…
А в тім обеліску, немов на параді,
Обпалені сонцем і шквалом вітрів,
За руки обнявшись стоять на кургані
Аже двісті сімнадцять моїх земляків…
Стоять тут чорняві, русяві й біляві,
Стоять із чубами, й стоять без чубів.
Такі ж, як ви бачили й знали їх мабуть,
Такі ж, як і досі в серцях матерів
Що сниться вам, любі,
Коли над горою сонце світити щодня почина.
Мабуть теє слово, що змішане з кров’ю,
Що прокляте стукало в вікна: Війна!
А може ще сниться, як поле орали,
Ходили до школи, співали пісень.
Як вперше дівочі вуста цілували,
І мріяли мати щасливих дітей…
Цей вірш написав мій батько… Михайло Логвинович Чепинога… Про іншу війну. Про інших пацанів. Про інших земляків моїх… Сороків років тому… А – ніби вчора…
Сьогодні мої пацани, пацани з мого сила, яких я навіть не знаю через різницю в віці ідуть на війну знову… Вони воюють. Воюють доблесно, сурово і чесно… Дякую вам, пацани…
На фото мій земляк з Скородистика. Він і зараз "там" – Слава Ковтун. Я його теж не знаю. Дуже молодий. Дарина знає. На фотці він самий зелений по цвєту на передньому плані… Вегани, хулє? – Ми там всі такі.
Буває й так. Напали фашисти на нас… І не важно, які саме фашисти – рашисти… Ми їх здолаємо. Хто б міг подумать, що фашисти-рашисти й руські бувають… Мейд ін Раша… По барабану… Справимся!
Не даром знесли ви тяжкі свої рани,
Здолали "рашиста" в жорстокій борні.
Й віками в землі навіть тлін ваш не звяне,
Він з домішком сталі, заліза й броні…
З того самого вірша…З моїми корективами…
Героям слава!
