Останній робочий день тижня зранку засмутив прохолодною погодою. Та попри мрячку, вбралася в легку улюблену вишивану сукню (не втрачаю жодної нагоди нею похизуватися!).
З самого ранку керівництво зібрало працівників, аби привітати з найбільшим державним святом. Говорили про те, що цього року День Незалежності актуальний, як ніколи, згадували війну на Сході, сподівання на світле майбутнє нашої країни. По обіді нас запросили на урочистості до філармонії. Настрій патріотичний, думки – також, компліменти за національне вбрання і все таке.
І тут дзвінок у скайпі від подруги. Близько двох років вона живе у Франції. Вже третій день у неї гостюють її батьки з Черкас. Колежанка розповідає про їхнє перебування. Отож, маленьке містечко з тисячі жителів за 400 км від Парижу та 100 км від Швейцарії зустріло їх спокоєм, комфортом,приязністю та альпійськими пейзажами.
– У мами "моральний" шок від уваги сусідів. Вони щиро посміхаються, завжди вітаються. А ще від тротуатів і будиночків, – говорить подруга. – Тут же все по-європейськи, без загорожених курей чи поросят. Все чисте і охайне, як іграшкове. Мама не налюбується. Вона ж за кордоном була лише в Москві і то в юності. Тато вишиває попід будинком із газонокосилкою. Ходять з онуками на прогулянки, до нашого майбутнього недобудованого дому за 5 км. Пішки. Через ліс. Там збирають ожину. Мама дуже щаслива, але я вже відчуваю її післягостьову депресію… Учора за вечерею вона видала: "У Франції корови щасливіші, ніж люди в Україні", хоча там важко дістати сироватку на вареники чи купити звичну гречку.
Добре там, де нас немає, подумала я, або погано, що ми не (завжди) можемо бути там, де добре.
