Святкуємо день народження мого друга Славка. Традиційно у малій, але теплій компанії. Однокімнатна квартира. У кутку кімнати біля комп’ютера граються діти: дванадцятирічна Аня – донька Слави, восьмирічний Сашко та майже трирічний Вовчик – похресники.
"Мам, увімкни нам діда! Хочемо пісню, де дід співає!" – вигукнув Саша.
У голові промайнули асоціації: "Зібров? Поплавський? Та ні… Тьху, боже збав!".
Мати встала з-за столу, аби виконати прохання дітлахів. "Пиши в пошуку: БАН-ДЕ-РА", – показує вона, як вводити текст на Youtube.
"Цю пісню знаю. Але ж… діти! Дванадцять! Вісім! Два з половиною?!.." – такі думки супроводжували мій легкий, але приємний шок. Дика суміш подиву, радості, сорому (бо пісня-то доросла, і тема недитяча!) і гордості одночасно.
Але подиву моєму не було меж, коли дітки акапельно затягнули: "Ну чьо ти смотріш, Бандера, на мєня?!! Твою вєсну я разрісую с калаша!"… Радісно підспівував, як умів, навіть наймолодший Вовчик.
Перша приємна думка: патріоти ростуть. Бандерівці. Все ж краще, ніж про лабутени…
Та далі гіркий післясмак: війна в країні змушує дітей рано дорослішати…
