До лікарів я звертаюсь дуже рідко. Так, мені пощастило, що я (пфу-пфу-пфу, щоб не зглазити) здорова. Мені ніколи не траплялось лежати в лікарні чи проходити довготривале лікування.
– Найбільше мені не подобається, коли до нас приходить із проханням переробити роботу лікарів, які працюють у приватних клініках, – скаржиться лікар державного медзакладу. Він має зарплату від держави 1300 гривень. Не приховує, що має ще й вдячність пацієнтів та підробляє у приватних кабінетах. А як інакше виживати? Разом із тим, до мене ставлення його було на вищому рівні. Віддячила, як змогла, ніхто з мене грошей не вимагав. Ще й розказував, як недавно робив надскладну операцію задарма, бо давав клятву Гіппократа.
– Мої ж пацієнти не винні, що держава платить мені малу зарплату, – говорить він. Полікував не гірше, ніж у приватній клініці, у якій я лікувалася за тиждень до цього, не скаржусь.
Але він швидше – щасливий виняток. Бо більшість моїх знайомих скаржаться на те, що з них вимагають плати за кожну процедуру і не приділяють уваги, поки не отримають гроші. Сама спостерігала за тим, як медсестра не робила укол бабусі, у якої почався припадок, поки не знайшла у її сумочці 10 гривень – вартість ампули. «Якщо нема грошей – то хоч помирай», – це сучасна народна творчість про нинішню медицину. І з одного боку, нібито можна зрозуміти лікарів із такою зарплатою. А з іншого – невже важко залишатись просто людиною? У нас же в усіх не космічні зарплати…
