Володя Гамалиця став першим чоловіком у моєму житті, який… покатав мене на мотоциклі. Зізнаюся чесно: жахливо до недавнього часу боялася мотоциклів і байкерів. Однак з’явився Володя і запропонував мені роль ведучої на байкерському з’їзді
Я не вважаю, що я володію українською на 100%. Однак я стараюсь. Мої предки вибороли мені це право, від якого чомусь мої земляки відмовляються тепер. Відмовляються тоді, коли з мамою спілкуються рідним суржиком, а з друзями – па-рускі. Принижуються тоді, коли у державі Україна говорять не її мовою тільки тому, що зі совкової свідомості їм здається, що столична московська мова підвищує їх у чиїхось очах. Забувають лишень про те, що Москва – не наша столиця вже давно, і про те, що коли соромляться своєї мови, соромляться своєї батьківщини. Але ж чомусь ми не соромимось своїх батьків, хоча їх ми так само не обирали, як і країну, в якій народжуватись?
Уманський зліт – один з небагатьох в Україні, який проводився українською мовою. Байкери підходили до мене і дякували за мою мову! А головне – вони всі мене розуміли, попри те, що злетілося під Умань людей із багатьох країн. Найбільше потішив один білорус – ми довго з ним спілкувалися: я – українською, а він – білоруською. Ми розуміли одне одного і переходити на російську чи іншу міжнародну мову не було потреби. Він казав, що в Білорусі, як і в Україні, багато-хто соромиться говорити своєю рідною мовою і здебільшого послуговуються російською. Однак моє питання, чи не постає питання ввести російську як другу державну мову, його насмішило. Він відповів, що відмовитися від державної мови – все одно, що відмовитися від своєї держави, а за це в Білорусі суворо карають.
Так, ми народилися не в найкращій країні світу, однак маємо те, що маємо. Україні так мало є чим пишатися, однак серед того всього і друга за мелодійністю мова світу. Цінуймо хоч це!
P.S. Я вдячна всім вчителям і викладачам, які трапились у моєму житті і навчили не соромитись своєї мови. Мені не соромно, що я українка. А вам?
