Ми вкотре переконуємо один одного в тому, що наше життя змінилося, країна – теж. Свято віримо, що ці вибори обов’язково будуть іншими й до владних кабінетів нарешті не потраплять старі чиновники. Ті, через яких усе це й почалося, на політичній кастрації яких нарешті мало б завершитися. Однак вони зовсім іншої думки про майбутні вибори й не збираються змінювати своїх планів.
Україна хотіла виборів – вона їх отримала. І тепер репортажі зі Сходу та звіти РНБО переривають блоки огидної політичної реклами. Тут тобі добровольці на передовій без теплого одягу, а за мить дядько при костюмчику обіцяє золоті гори. Калейдоскоп картинок викручує залишки здорового глузду: невже все спочатку? Ну хіба тим людям, які за останній рік віддали своє життя зради України, так і не вдалося нічого змінити? Вони ж заплатили чиїсь борги, спокутували чужі гріхи й злочини…
Ми так часто клялися на їхніх могилах, ми так багато обіцяли їхнім матерям і вдовам. Як мантру повторювали, що країна стане іншою, бо тепер усі все зрозуміли й точно знають, як нам жити правильно…Тепер просто цікаво, от як їм зараз із неба дивитися на передвиборчу кампанію до Верховної Ради? Бачити оці продуктові пайки, ті ж самі політичні пики, які нахабно і впевнено лізуть нагору під тими ж прапорами й гаслами? Тепер у них більше можливостей для піару: вони купуватимуть бронежилети для АТО, допомагатимуть біженцям і фотографуватимуться з автоматом на бронетранспортері. А що у своє виправдання зможемо сказати ми, коли будемо знову їх обирати?
А ми обов’язково за них проголосуємо й не питайте чому – просто так, бо реклама хороша, обіцянки звичні, лозунги ті ж самі. Про яку люстрацію може бути мова, коли всі вони чесні й невинні? Невже хтось досі злиться на екс-регіоналів, ну хіба ж вони не покаялися? Усі вони стали жертвами незрозумілих обставин, а тепер кожен із них прилаштувався до іншого корита й готовий знову йти до Ради. Українці не дуже й проти: у нас же тепер майже Європа, демократія і все таке. А ще війна у країні, але то так – до слова… Зараз головне – вибори. Нікого не цікавить, що Україна по вуха в лайні й нікому немає справи до людей, які в ньому тонуть. У них лише одна мета й добирати засоби вони традиційно не збираються, як і боятися якихось перешкод.
А як ми будемо жити далі, якщо новий парламент не буде хоч трохи іншим? Доведеться знову без жодних на те причин і підстав укотре переконувати себе в тому, що ми ж змінилися. Ще б пак – надто страшно тільки подумати про те, що все було даремним. Нікому не захочеться зізнаватися в тому, що ідея змінити країну була хибною й українці так і не змогли цього зробити, лише розкутурхали осине гніздо.
Змалку мене вчили без страху братися за непрості рішення. Толку з тієї науки так і не вийшло, але зараз не про те… Гірку мікстуру сумнівів батьки завжди присмачували "ложкою меду": як би ти не вчинила, все одно щось втратиш. Не буває стовідсотково виграшних рішень, бо в будь-якому випадку доводиться чимось жертвувати і щось втрачати. Головне – знати, що воно того варте і платити за майбутні зміни не більше й не менше, аніж вони коштують насправді. Так от – хоч би зараз нам не помилитися у ціні.
