Радуйся, ой радуйся, земле!

У Святвечір ми всією родиною несемо вечерю до найстаршого члена родини… Нині до бабусі…

Цьогоріч запізнююсь, біжу по багнюці, неасфальтованих та неосвітлених дорогах Гречківки, відбиваючись від зграї собак. Доходжу до двору, дивлюся – а всі чекають мене, бо треба ж заходити всім разом, щоб хором співати. І, як завжди, бабуся з посмішкою розчиняє двері, а ми їй:

– Можна колядувати?

– Можна-можна, – задоволено відповідає бабуся: дочекалася таки дорогих гостей. І, як і щороку, просить не роззуватися у коридорі, а проходити далі – туди, де тепло.

– Та брудне ж взуття! – як завжди, попереджаємо.

– Нічого-нічого, приберу, – як завжди, відповідає бабуся.

І тоді вже, вишикувавшись, заводимо «Застилайте столи, та все килимами»… Тато мій не має ні слуху, ні голосу, але, як завжди, долучається. Бабуся посміхається, як завжди, ледь стримуючи сльози. То є ВІН – момент єднання моєї родини.

І вже традиційно ми швиденько застилаємо столи, виставляючи вечерю та розбираючись, хто сяде біля плити, бо там жарко.

– Цього року можна там і не сідати, бо тепло, – зауважує мама. – Кожне Різдво якось запам’ятовується. Згадайте, як два роки тому Юра Юлю зустрічав із автостанції… То така хурделиця була, що вони години дві йшли. А цього року ми її виглядали у білому зимовому пальто, а вона в зеленій осінній курточці приїхала – бо не холодно…

Посміхаємось із братом, згадуємо, як тої зими розгрібали замети, як вітер і сніг забивав нам обличчя, а ми репетирували на весь голос: «Радуйся, ой радуйся, зе-е-емле!». Цього року не репетирували – то один куплет пропустили…

А наступного дня спішу до тітоньки у Чапаєвку. Сиджу у маршрутці і чую телефонну розмову. Чоловік розказує, що на це Різдво був на роботі – роздавав усім охочим торт на площі у Черкасах, а зараз їде до матері у Золотоношу, вечерю везе. Він це з такою гордістю говорить, що я з розумінням посміхаюсь…

Тітонька зустрічає біля хвіртки – виглядала мене у вікно весь день, а тому й вибігла аж надвір. Обіймає мене міцно-міцно і плаче від радості, що й до її хати вечерю принесли…

Не забувайте про тих, хто вас чекає, про тих, хто зустрічатиме зі сльозами радості та міцними обіймами. Вони – найрідніші. Вони дарують нашим душам тепло, яке через щоденну суєту нинішнього життя ми майже втратили.

0 0 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Повідомте про
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
Стали свідком новини? Тисніть тут
booked.net