Чим більше Україна утверджується у своїй державності, тим інтенсивнішим стає пошук загальнонаціональних ідейно-духовних орієнтирів, здатних консолідувати суспільство, зміцнити державу, вивести її на високий рівень цивілізованості й культури. Історія засвідчує, що послідовна боротьба за утвердження і зміцнення української державності невіддільна від почуття патріотизму.
Патріотизм зародився ще на світанку історії людського суспільства. В ньому знаходить вираження любов людей до своєї вітчизни, повага до її минулого і сучасного, піклування про майбутнє.
Патріотизм – явище соціально-історичне, в різні історичні епохи воно має конкретні прояви. Адже кожна людина, а тим більше соціальна група, має свої специфічні інтереси, і цим визначається її розуміння патріотизму. Нерідко виникають спекуляції на цьому святому почутті. Образно про це говорив Іван Франко у вірші: "Сідоглавому", викриваючи показний патріотизм окремих людей: "…твій патріотизм – празнична одежина, а мій – то труд важкий, гаряча невдержима".
Сучасний патріотизм – це нова мода. Бути патріотом стильно та модно, а державна символіка стала новим трендом. Проте більша частина таких от людей і близько не мають тих якостей, які притаманні відданим Батьківщині людям.
Патріотизм насамперед виявляється у тому, що те, що робить людина, приносить благо її Батьківщині, місту, району чи вулиці.
Вважаю Україну і українців дуже патріотичними, проте дуже шкода, що іноді наш патріотизм закінчується тоді, коли треба сплатити податки, прибрати вулицю чи під’їзд свого будинку.
Патріотизм починається з мінімального: толерантного ставлення одне до одного, додержання правил поводження на вулицях, правил дорожнього руху, ба банального – не викидати сміття мимо урни, прибрати після себе на відпочинку у лісі чи річці.
Сучасний патріотизм це модний культ людей, які солодко говорять солов’їною, проте так само цією ж солов’їною можуть матом в три поверхи вкрити кондуктора в маршрутці чи випадкового стороннього, який зробить зауваження, щодо паління на зупинці.
Дуже багато знаю "патріотів", які палко розповідають про любов до України, європейські цінності та жертовність. Проте як тільки з’явилась можливість полишити країну, не роздумуючи емігрували. Ні, вони не зреклись своїх слів і "ніжних почуттів", проте говорять про це вони уже із Польщі чи США. Звідти, напевно, легше любити країну.
У мене лише одне питання: чому ми їдемо працювати на економіки інших країн? Хто буде розбудовувати власну країну, хто буде служити своїй громаді. Чому наш патріотизм закінчується там, де з’являється меркантильний інтерес, чому ми звикли служити лише своїй сім’ї та своєму гаманцю. Причому ми це робимо повсякчас і повсюди, хтось служить сім’ї у межах депутатського округу, хтось у межах міста, хтось області, а хтось у межах цілої країни.
Є патріоти, які просто займаються тим, що трощать все, що на їхню думку є не патріотичним. Тут цілком погоджуюсь із думкою Френсіса Фокуями: "українцям треба переходити від протестів і мітингів на вулицях до системної роботи". Думаю, це буде значно патріотичнішим, проте зрозуміло, що це займає більше сил, знань і часу.
Окремо додам, що злодій у вишиванці – це все одно злодій!
Справжній патріот не обмежується пасивною любов'ю до рідного краю, він активно працює для свого народу, його добробуту, розбудови культури і господарства. Він захищає честь своєї держави, примножує її багатства.
Розпочніть з самих себе, і можливо, змінивши себе, колись ми зможемо змінити й інших. Станьмо справжніми патріотами! І головне: не плутайте патріотизм з ідіотизмом.
