Цьогоріч у День машинобудівника черкаський Машбуд "Темп" відзначив 110-річчя. Так "склалося історично" – відповідні дати, круглі і звичайні, приурочувати до професійного свята. Хоча й справді, завод як такий запрацював восени 1908-го. А роком раніше, у жовтні 1907-го, його засновник Іван Гроссе отримав дозвіл на промислову діяльність. Тепер це найстаріше з діючих підприємств міста. На жаль, нинішній ювілей залишився на узбіччі сьогодення. Подумаєш, дата…
То що ж. Принагідне слово про засновника Машбуду, Івана Карловича Гроссе. Доволі нетипового "капіталіста", якого з великою вдячністю та шаною згадували не лише цілі трудові династії заводчан, а й загалом увесь тутешній люд.
Насамперед скажу, що у основу розповіді покладена глибока і майстерно викладена краєзнавча розвідка журналіста Максима Степанова. Звісно, що про талановитого інженера і беручкого, хоч за радянської влади зі зрозумілих причин не завжди успішного підприємця Гроссе чути довелося, але й гадки не мав, що його особиста біографія, як і біографія створеного ним підприємства, настільки дивовижні. А ще, нажаль, певною мірою драматичні. А чув з того приводу, що саме Іван Гроссе та його помічник Павло Коваленко у 1928 році (ще один ювілей) сконструювали, виготовили і випустили на маршрут "Центр – Соснівка" першого черкаського автобуса. Сталося це, як бачимо, за цілих сім десятиліть до того, як місцеві газети зарясніли заголовками типу "Богдан" – перший черкаський автобус!"
Максимові статті вийшли у газеті "Прес-Центр". Перша – "Механік Гроссе" – 11січня 2012 року, друга – за чотири місяці, 9 травня. Називалася "Черкаський заводчик Гроссе: нові відомості". Рекомендую великими літерами. Коли ж вдатися до стислої переповідки, та ще додати з’ясоване згодом, то дізнаємося наступне.
Іван Гроссе народився у середині ХІХ століття на Уралі, де й прожив перші кількадесят літ. Там неподалік міста Кунгур він мав невелике металургійне підприємство, яке залишив синові у спадок. А сам подався на нові землі та опинився у Черкасах. Тут довго працював на цукрозаводі начальником механічних майстерень, аж допоки у 1907 році виробництво не зупинилося. Його, як і сотні інших працівників, звільнили.
Починати свою справу з чистого аркуша для людини, яка однаково успішно вміла працювати і руками, і головою, видавалося не надто ризиковано. На вулиці Зеленій, теперішній Юрія Іллєнка, а раніше Максима Горького, вклавши у придбання всі старі та нові заощадження, Гроссе викупив дві садиби з господарськими спорудами та відкрив там ремонтні майстерні. Згодом отримав дозвіл започаткувати на їхній базі чавуноливарне та механічне виробництва. Майстерні стали повноцінним маленьким заводом площею усього 300 квадратних метрів. Це було восени 1908 року.
Закрутилося… З півсотні робітників, теж колишніх цукроварів, "видавали на гора" вагонетки, драбини, металеві ємності, землеробський реманент, запчастини для грабарок, млинів і різних двигунів та ще купу усілякого металевого краму. Іван Карлович жив виробництвом усі 24 години доби, бо й помешкання мав на заводській території. Це вже пізніше вони з дружиною перебралися ближче до центру, у власний будинок, що й дотепер ховається за високим парканом навпроти "Дружби народів". Насправді паркан не такий вже й високий, просто будинок на рівні грунту кінця ХІХ століття. Можете збагнути, настільки виріс відтоді "культурний шар" середмістя.
Не завжди все йшло ідеально. Траплялися перебої із замовленнями або паливом для нафтового двигуна "Урсус" (і тоді виручав дуже прибутковий млин при заводі), але загальною багаторічною тенденцією був неквапливий, але впевнений поступ "Чавуноливарного заводу І.К. Гроссе з сином", збільшення його потужностей та розширення асортименту продукції.
Нова радянська влада не могла не визнати беззаперечного авторитету засновника підприємства, адже для робітників Іван Карлович ніколи не був безжальним капіталістом. Навпаки, усі роки він ділив зі своїми підлеглими успіхи і невдачі виробництва, працюючи та навіть харчуючись так, як і кількадесят заводчан, у жодний спосіб не виказуючи, "хто тут хазяїн". Його щиро любили і поважали, тож саме це, а не якісь внутрішні суворі правила, ставали найдієвішою запорукою ідеальної виробничої дисципліни та високої якості продукції. Бо зробити щось кепсько, на аби рахувалося, означало б дуже засмутити Івана Карловича, а цього на заводі не хотів жоден працівник.
Тож Гроссе очолював завод і після його націоналізації. Щоправда, у 1920 році керівником призначили товариша Зенкіна, і той накрутив такого, що після повернення на посаду засновник ще довго виводив підприємство у зону рентабельності, а згодом і пристойної прибутковості. А коли йому це вдалося, завод знову відібрали, і цього разу назавжди. Трапилося це вже у 1925 році. Гроссе перейшов на іншу роботу, став викладачем креслення і механіки в технікумі механізації сільського господарства, нині – Політехнічному, корпус якого на Ільїна неподалік стадіону. Щоб, як кажуть, не чути і не бачити.
Та не вийшло. Мало не щодень приходив Іван Карлович на свій завод, говорив з робітниками, безоплатно виконував "гарячі" креслення. На той час підприємство вже носило ім’я революціонера Григорія Петровського. 1919 року та пізніше він відвідував черкаські підприємства, чимось допомагав, але більше "агітував за Радянську владу".
Згаданий співавтор черкаського автобуса Павло Коваленко вже через багато-багато років згадував: "Гроссе приходив на завод навіть дуже стареньким. Маленький, худенький, волосся старче просвічує. Але завжди поголений, завжди чистий, завжди наодеколонений, піжонистий такий. Ні дать ні взять – англійський денді. Він конструктор був сильний, ой конструктор! Двічі ж інженер: металург і механік. Закінчив Варшавську політехніку, а потім і Берлінську. Йому вже важко було ходити, та він приходив. Не показував, що за заводом шкодує. Ніколи не показував. Усе пережив, голод 33-го пережив… А коли його несли на кладовище, за труною йшло дуже багато людей…" Відомо, що поховали Івана Карловича на цвинтарі кварталу, де приміщення колишнього кінотеатру "Мир", а вже тиждень як – Черкаського гімнастичного комплексу.
Ось і все. Ні точної дати народження і лише приблизно – рік смерті, 1935 чи 1936-й, ні могили у звичному розумінні слова. Навряд-чи її перенесли на котресь із міських кладовищ, коли територію старого зачищали "для культурних потреб": до того часу дружина і невістка Гроссе виїхали до Москви, а син ще в революцію трагічно загинув на Уралі.
Яким був завод у останні роки життя його засновника? Відповідь – у "Матеріалах до VІ-го районного з’їзду Рад" (Черкаси, 1934 рік): "…найголовніший об’єкт – це реконструкція машинно-будівельного заводу ім. Петровського. Цей завод виріс на базі колишнього механічного заводу, але по суті є цілком новою будовою, поскільки збудовано шість нових цехів і від старого заводу лишився лише один ливарний цех. У 1934 році приступлено до будівництва і нового ливарного цеху. Тоді, коли на механічному заводі працювало 40 робітників і завод, маючи лише 9 станків, уявляв з себе фактично невелику механічну майстерню з ливарницею, – зараз на машбудзаводі до 60 станків, у числі яких 9 складних імпортних. На заводі працює до 300 робітників, завод випускає до 30 типів різних машин для харчової промисловості, з них низку складних імпортного зразку, встаткувань та механізмів. Річна продукція заводу дорівнює 1 млн 500 тис карбованців".
