Той дуже вже холодний, водночас якийсь неймовірно сонячний день – вівторок 3 грудня 2013 року – залишився у моїй пам’яті кількома яскравими враженнями.
Нагадаю, саме в той день опозиція у ВР намагалась відправити у відставку уряд Азарова – за відмову від євроінтеграції та побиття людей на Майдані 30 листопада. Перше, що мене порадувало – велика кількість людей, які прийшли на Майдан та рушили під стіни Ради, під’їхали на дуже дорогих авто, їхнє взуття та одяг не приховували чималих доходів. Із однією такою вишукано вдягненою пані, яка тримала наш прапор, я заговорила. Спитала, чому вона тут – адже судячи з усього вищезгаданого, вона непогано себе почуває. Якщо коротко передати її відповідь, то вона була такою: ми дійсно із чоловіком достатньо заможні, але ми хочемо, щоб так, як ми, жила більшість українців.
Другий спогад – від того, що відбувалося за парканом, "за гратами", у Маріїнському парку під стінами ВР. Туди вже звезли людей, здебільшого вони намагалися не дивитися в наший бік, лише міліціянти з нами спілкувалися поглядами, та одна екзальтована жіночка. Вона там була явно через свою щиру любов до ВФЯ, бо мала саморобні плакати, а на одязі у неї були причеплені фотографії тодішнього преза, вона активно вигукувала прокльони в наш бік.
Зі сцени лунала така голосна та дурна музика, що аж починала боліти голова, а в паузах виступали Бондаренчиха та Царьов. Одним словом – жах, у якому згодились взяти участь мої співгромадяни за 100 чи 200 грн на день, вони соромляться підняти очі, але готові, готові! Ось так – ніби не по своїй волі, підтримувати ту владу. Потім цей стан їхнього приниження перейде у щиру ненависть до нас…
А третій спогад, з якого я вивела правило, яке діє і до цих пір, – це вже саме голосування за відставку. Нагадаю, що поставили на голосування саме проект комуністів, за який ці ж таки комуністи згодом і не проголосували. І ніби ми отримали тактичну поразку, але ж яку ж ми отримали стратегічну користь – від того дня комуністи вже остаточно не мають ніякої довіри, виправдання та права на своє політичне існування. Ну, проголосуй вони тоді за свою постанову, піди Азаров у відставку – і за це ми до цих пір мали б бути вдячні Симоменку, Мартинюку та Голубу…
Отже, правило, яке на мою думку діє досі і буде актуальним ще довго – чим гірше, тим краще. Кожен день несе нам якісь негаразди, схожі на ту невідставку-уряду-Азарова. Вони, ніби лакмусові папірці, демонструють суть кожної події, кожної спільноти, кожної людини. Вони дають безмежні історичні перспективи, або назавжди занурюють у небуття.
До чого це я? Ну, по-перше, на вулиці стало холодно, і починаю згадувати минулорічні холодні дні. А по-друге, це та невесела ситуація, що сьогодні склалась у нас довкола передвиборчої кампанії всіх без винятку кандидатів. Дуже багато людей зараз можуть набути стану незворотного розчарування – бо все те саме: підкуп, який неможливо довести, "договорняки" під якусь одну кандидатуру, співгромадяни, які не розуміють, чому не можна голосувати за гроші та подарунки, які не те що забули, а навіть не знають і не хочуть зрозуміти, що нам мав принести день 16 січня.
Повірте, все добре, все іде так, як слід. Із такими мажорами, які зараз отримають мандат, ця Рада не зможе мати потрібного авторитету, вона не проіснує 5 років, а на наступних виборах сьогоднішня ситуація буде просто неможливою. А ми все будемо пам’ятати – і списки тих, хто просить матеріальної допомоги у розмірі 250 грн, і номера машин, які розвозять цукор та олію за майбутній голос, і голів сільрад, які залякують людей, і всіх керівників передвиборчих штабів, які спочатку гордо представляли Партію регіонів, а тепер представляють її недогнилі рештки.
P.S. Тут голова штабу колишнього регіонала в одному з районів Черкаської області відповіла мені на пропозицію порівняти її статки до того, як вона проводить цьогорічну передвиборчу кампанію, і після неї – щоб всі побачили, що значить перепродавати голоси виборців – а саме на цьому побудована кампанія. Вона бідна ледь не заплакала: "Треба було мої статки рахувати, коли я отак (показує на руки по лікоть) торгувала тюлькою на базарі в мороз, а не тепер заздрити!" Так, видно, ця тьотя так і не помітила різниці між мертвою тюлькою та живими людьми. Сподіваюсь, вона її осягне, коли повернеться до діжки із холодним розсолом, виловлюючи в ньому поодиноку рибку наприкінці свого робочого дня.
Все буде добре!
