Одна з дорожніх артерій міста. Люди. Різні за віком, статтю, способом життя (і таке можна примітити, якщо напружитись). Назустріч йдуть декілька парубків у спортивному. Ні-ні, не отих "ідісюда-на". Тих, що з треньки вертаються, спокійно, впевнено, щось обговорюють (навіть без матюків). Разом зі мною помічають дядька, що ледь тримається на ногах і за поручень, як за соломинку, аби не впасти чи то на землю, чи "нижче плінтуса" розвитку людства.
Як завжди, перша думка: "наклюкався". А потім згадала історії про приступи посеред білого дня на вулиці у "абсолютно здорових людей". Ок, зараз порівняюсь з ним, спитаю, чи не потрібна допомога. Не встигла. Один з тих козаків мене випередив: "Все нормально?" Добре, що запитав він. Бо самій якось стрьомно, хоч і совість потім заїсть. Ну, зараз і перевіримо. "Атлічна! Братан, іді сюда!", відповідає організм, мов желе, гойдаючись, але не відпускаючи вже такий рідний йому поручень. "Та ні!", каже той парубок, сміючись до своїх. Блін, ну як так? Проміняти пляшку на все. От на все і все. І радію, що живу разом з небайдужим поколінням. Той хлопака, схоже, теж читав пости про інсульти. Молодець, респект тобі за адекватну реакцію.
Ще 3 хвилини пішки… Дівчина і мужчина. У неї в руках цигарка явно не вищого класу (тхне димом, що очі вилазять). Курить, прогулюючись повз школу. "Хоч би не зачепити, бо пуховик пропалить", думаю я. І вдихаю порцію вихлопу. Я не проти куріння, але хай воно буде дисциплінованим, якось так. Не дорогою на роботу чи додому, не в парках, не на зупинках. Сорі, це просто моя думка і кидати каміння ні в кого не буду. Просто тут дітей ведуть, маленьких, з садочка. А тут ця "шняга" йде і плювати хотіла на якусь примарну культуру куріння. Або хоча б стань десь, де народу немає, дома на кухні чи з балкону (така рамантіка). Тільки не на ходу, не бігом і людям в лице.
"Контраст поколінь", подумала я.
Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.
