Не забирайте в мене день народження!

День народження у мене 8 березня. Я була кращим подарунком своїй мамі у Міжнародний жіночий день. У дитинстві ображалася, що мене народили в цей день, бо мовляв, два свята в одну дату. Коли стала старша, раділа, що у мій день народження завжди вихідний і ніколи не треба переносити святкування. Потім зрозуміла, звідки мій аж надто емансипований характер – ну недарма ж я народилася в день революції за права жінок.

І тутоньки читаю: моє подвійне свято може легко стати одинарним, бо національно свідомі виступають за десовєтизацію днів 23 лютого і 8 березня, хоча 23 лютого уже давно називають не днем радянської армії, а Днем захисника Вітчизни, а 8 березня взагалі святе, бо дає жінкам право один раз на рік почуватися жінкою, попри те, що колись у цей день слабка половина людства виступала за те, щоб їй дали можливість бути сильною. Люди добрі! Життя змінилось, але традиції лишились! Невже у цій країні так усе добре, що свято щодня і можна забути червоні дні календаря?

Навіть аби 23 лютого ми й досі називали днем радянської армії, я не розумію, чого я не повинна святкувати день армії, у якій на бронепоїзді служив мій тато? Ці роки нікуди не зникли. А чи багато юних хлопців, які кричать направо і наліво про те, що не слід святкувати День захисника Вітчизни, хоч в українській армії служили? Звичайно, тим, хто взагалі не служив, нема чого святкувати… Я не хочу святкувати День медика, наприклад, бо я не медик. То що – тепер і медикам його не святкувати? А чому не святкувати день захисника совєтської Вітчизни? Усі ми народилися у Радянському союзі – це наша Вітчизна. Радянський союз – це моя історія, історія моїх батьків, бабусь і дідусів. Мені це не подобається, але це НАША історія, і я не вважаю, що справедливо її стирати, забувати, руйнувати, цуратися. Всі ж знають, що буває з тими, хто відмовляється від своєї історії і своїх коренів.Радянська армія перемогла того самого Гітлера. Забудемо? А ви скажіть іще ветеранам Великої Вітчизняної війни, що вони не ветерани, і хай не святкують День перемоги, бо захищали країну, яка нам тепер не подобається, і служили арміїі, якої вже не існує. Хай краще святкують якесь вигадане свято, зате українське. Наприклад, День тих, хто хоче своє українське свято тільки тому, що воно українське. 23 лютого ми вшановуємо не день народження Сталіна, а людей, які на ділі любили свою країну, як би вона не називалась і хто б нею не керував. Мені буде прикро, якщо мої внуки відмовлятимуться від того, що важливо для мене, тільки тому, що я жила в часи, коли Україною керував Янукович.

Але якщо так, то пропоную доколупатись до всіх свят: чому ми новий рік святкуємо саме 1 січня? Може, перенесемо і повернемось до березневої зустрічі року? Чому на травневі свята влаштовуємо собі вихідні? І що це за язичницьке свято Івана Купала у країні, де майже нема язичників? А навіщо святкувати День конституції у країні, де ніхто не дотримується тої самої конституції? Я – за свята! А ви?

0 0 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Повідомте про
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
Стали свідком новини? Тисніть тут
booked.net