Їдучи днями додому на таксі всього за лічені хвилини нарахувала з десяток жовто-блакитних стягів. Прямо тобі "Дайош прапоризацію України!". Для поширення державного символу нині підходять і стіни, і стовпи, і мости, і аватарки, і вбрання "а-ля синій верх – жовтий низ", і цілі будинки…
Прапороманія за кілька місяців від стрічок на авто та сумочках зробила серйозний ривок уперед. Тепер прапор усюди. На капсулах антибіотиків, які чомусь виявилися жовто-блакитного кольору, у драже М&M’s, які висипалися на мою долоню саме в цих кольорах, в дитячих відерцях для пасочок, які стали яскравими синьою та жовтою цятками на пляжу, в трубочках до прохолодного коктейлю, яким насолоджувалася на літній терасі.
Нарешті, через 22 роки, ми полюбили й заповажали свою державну символіку! Цей своєрідний флешмоб допоміг усвідомити свою окремішність, відчути себе частиною не однієї території, народу, а української нації. А вона – це не просто такий собі синонім до слова "народ", яке є швидше поняттям біологічним.
Нація – це спорідненість людей, виплекана століттями, це самовизначення народу, те, що в наших серцях, головах, родинах, культурі, серед наших цінностей. І здорова амбіція кожної нації – берегти свою країну. Чи допоможе українцям у цьому прапороманія?
