Кожне місто порівнюєш передусім зі своїми уявленнями про нього, з тим, що вичитав свого часу в книжках і сприйняв як щось незаперечне.
Наше уявлення про світ напряму залежить від вмісту наших бібліотек – що ти прочитав, те й знаєш про це життя, чому повірив – тим і керуєшся. Ось так і з Черкасами – зовсім не обов’язково тут бути, аби скласти про нього "правильне" уявлення – Хмельниччина, Коліївщина, Байда, Самойлович. Татари, поляки, євреї, Росія. Шевченко з Симоненком.
Місто в самому центрі країни, якщо подивитися на карту. Себто, знову ж таки – мапи, книги, підручники історії. Пам’ятники, заповідники, козацька слава.
Ясна річ, що справжні Черкаси виглядають цілком інакше.
Обласний центр, не надто великий, до трьохсот тисяч мешканців. Нова забудова з вкрапленнями модерну (знову ж таки, із підручників та книг – Городецький, цукроварні, мільйонери й меценати, події сторічної давнини), збудовані останнім часом церкви, тихі, майже сільські вулички поруч із університетськими гуртожитками – на деяких будинках висять меморіальні дошки з портретами почесних громадян, на деяких брамах – попередження про злих псів.
Громадяни – живі й ще не надто почесні – біжать на роботу, поспішають на навчання, на закупи, на зупинки, в своїх щоденних справах, у своїх клопотах, таких непомітних для решти, таких важливих для них самих. І зовсім не виглядає на те, аби вони сильно переймалися історичним минулим, аби надто обтяжувались усвідомленням того, що ходять фактично сторінками підручників, аби пам’ятали, що знаходяться в самому центрі цієї дивної солодкої країни. Хоча хтось, мабуть, переймається.
Мій єдиний черкаський приятель, Вася Комуніст, із яким ми двадцять п’ять років тому гризли граніт науки, переймався. Був істориком, екскурсоводом, водив туристів саме цими таємними закамарками – Канів, Переяслав, шевченкові місця, козацькі могили. При цьому справді був комуністом. Себто, підозрюю, до Холодного Яру екскурсії не водив. Хоча по-своєму переймався всією цією спадщиною, тінями забутих предків, відлунням славного минулого.
Я до того, що ніколи не знаєш, наскільки людина перейнята генієм місця, наскільки важливим є для неї культурний шар, на якому вона прописана. Все таки це більш туристичний погляд на ландшафт – спроба побачити те, чого в ньому немає, спроба віднаходити втрачені сліди й загублені знаки.
Для більшості місцевого населення, підозрюю, це все не так важливо – зовсім не обов’язково знати імена гетьманів та старост, аби любити дерева за своїми вікнами. Інша річ, якщо ти приїхав сюди на добу – так чи інакше намагаєшся піймати за хвіст примхливу реальність, що зовсім не збігається з твоїми про неї уявленнями.
Десь тут мав бути замок. Бачений на малюнках, давній і неприступний. Зрозуміло, що його тут давно немає, але саме розуміння того, що він тут був, що він був саме тут, надають усій цій історії додаткового значення.
Історія міняє все, її жорна розмелюють найтвердіше каміння.
Вона влаштовує всі ці перепади слави та забуття, піднесення та занепаду, вона переносить адміністративні центри й влаштовує облоги, будує дамби й відкриває нові комбінати, даючи містам шанс, даючи їм нові робочі місця, себто, даючи надію. А надійне майбутнє зазвичай куди важливіше за славне минуле.
З пагорба, поруч із колишньою Замковою горою, відкривається панорама на Дніпро, вірніше – на водосховище.
Вітер забиває дихання, розриває слова, тож і говорити немає про що. Птахи летять на Північ, дивляться згори на міста й вокзали, на школи та фабрики, на ранкові вулиці, на галасливі ринки, на країну, що лежить унизу – тепла й безкінечна.
Пірнають у повітряні потоки, завертають на Схід, долітають до середини Дніпра. Прекрасні птахи. Рідкісні.
Усі фото автора
