Ще кілька років тому родина Пономаренків і Клименків тікала від війни з кількома сумками та маленькою дитиною на руках. Сьогодні три покоління жінок навчаються, працюють, виховують дітей, організовують концерти та створюють обереги. Повідомляє власний кореспондент ВІККА.
Вимушений переїзд із Часового Яру став початком нового життя на Черкащині – у селі Нечаєве на Звенигородщині.
СВІТЛАНА ПОНОМАРЕНКО, МАЙСТРИНЯ, ВИМУШЕНА ПЕРЕСЕЛЕНКА:
«У Юлі на початку війни народилася донечка. І якраз у нас у госпіталі працювала дівчина із цього села. Юля взяла її хрещеною. Вона запропонувала приїхати сюди, бо більше було нікуди. Чоловіки наші — мій чоловік пішов воювати, син пішов воювати. Ми залишилися самі — жінки з дітьми. Маленькій було п’ять місяців. Ми зібрали три сумки і переїхали сюди».
Мама Юлії, пані Світлана, віднайшла власний спосіб долати тривогу за рідних на фронті. Жінка, яка раніше ніколи не займалася рукоділлям, почала створювати авторські ляльки.
СВІТЛАНА ПОНОМАРЕНКО, МАЙСТРИНЯ, ВИМУШЕНА ПЕРЕСЕЛЕНКА:
«Зайняти вечори. Поки Юля на роботі, поки Тая в школі з Женею».
За пів року майстриня створила ляльок на цілу невеличку виставку. Одна з них навіть вирушила на замовленння до Америки. У кожну роботу жінка вкладає не лише майстерність, а й молитву за рідних людей.
СВІТЛАНА ПОНОМАРЕНКО, МАЙСТРИНЯ, ВИМУШЕНА ПЕРЕСЕЛЕНКА:
«А коли зробила одну, хочеться зробить щось інше. Воно ж створюється як оберіг. І коли в людини важлива подія, хочеться зробити їй щось приємне. Матеріальні цінності — посуд, постільна білизна — це вже неактуально. А от коли подаруєш щось, зроблене своїми руками…»
Юлія у Часовому Яру працювала у торгівлі, а у вільний час вела творчий гурток. Після переїзду до Нечаєвого їй знову запропонували працювати з дітьми.
ЮЛІЯ КЛИМЕНКО, ВЧИТЕЛЬКА, ВИМУШЕНА ПЕРЕСЕЛЕНКА:
«Я працюю вчителем музичного і образотворчого мистецтва в Нечаївському ліцеї. Веду гурток патріотичного виховання в школі. Думаю, якщо ми дітей не будемо на це надихати, то це все забудеться. А дуже хочеться, щоб ці традиції зберігалися».
Жінки зізнаються: хоч і взяли з собою обмаль речей, виїжджаючи, мали в серці любов до української культури. Яка і проростає нині: у ляльках, піснях і найголовніше – дітях.
СВІТЛАНА ПОНОМАРЕНКО, МАЙСТРИНЯ, ВИМУШЕНА ПЕРЕСЕЛЕНКА:
«Ми приїхали сюди, ми зовсім не розмовляли українською мовою, чесно. Ми розмовляли російською мовою, але ми адаптувались. Ми проводили на Донеччині заходи українською мовою, про Україну ніхто не забував».
Олеся ОМЕЛЬЧЕНКО, Іван ДУДА, ТЕЛЕКАНАЛ ВІККА