У приміщенні Гуманітарного центру Черкас організували фотовиставку азовця Дмитра Козацького. Черкасці зібралися, щоб вкотре глянути на фото, що облетіли весь світ. А ще – вшанувати подвиг азовців та нагадати про звільнення тих, хто зараз у російському полоні. Інформує власкор ВІККА.
Мати полеглого в Маріуполі Олександра Коцуконя (позивний «Арс») ділиться спогадами про сина. Перебував у Маріуполі з 20 року. Виконуючи бойове завдання, водій автороти загинув наприкінці березня. Та поховати його у рідних Черкасах змогли лише у серпні.
ОКСАНА КОЦУКОНЬ, МАТИ ЗАГИБЛОГО АЗОВЦЯ:
«Всі в один голос говорили, що він завжди на рейди всі вилітав із посмішкою. Завжди був жарт і була посмішка. Останнє наше листування в телеграмі було 19 березня, він мені написав «Мам, не хвилюйся. В дитинстві в темній кімнаті було набагато страшніше. Ми справимся».
Ганна Дерев’янко розповідає про свого єдиного сина Олександра, якого не стало 3 квітня. Працював навідником у броньованій машині. Телефонуючи додому, розповідав не про себе. Питав, чи все в порядку мама і чи тримається Київ. Тіла сина пані Ганна досі не отримала. Бойові побратими Олександра стали для неї найріднішими людьми.
ГАННА ДЕРЕВ’ЯНКО, МАТИ ЗАГИБЛОГО АЗОВЦЯ:
«Спілкуюся з пораненими хлопцями, яких евакуювали на тих вертольотах. Спілкуюся з усим Азовом. Бо вони мої сини. Усі»
У приміщенні Гуманітарного центру влаштували фотовиставку, щоб ушанувати подвиг полку «Азов». А ще – нагадати державі про обов’язок зробити все можливе, щоб звільнити полонених «азовців». Автор фото – боєць полку Дмитро Козацький. Нині він серед бранців російської армії.
МАРИНА ГАРКАВА, ЗАСТУПНИЦЯ МІСЬКОГО ГОЛОВИ ЧЕРКАС
«Азовці вони як символ. Це вже як вишиванка, як наш прапор, як символ нашої нації. І коли вони в біді, до них застосовують тортури, їх мучать, їх покинули. Ми люди, ми влада, ми маємо говорити.
Матері «азовців» зізнаються: у горі втішають одна одну і підтримують. У твердому прагненні добитися визволення тих, хто вижив, називають себе «сталевими». Оксана Коцуконь зробила на своїй руці тату зі словами сина:«Але вдруг що я б не хотів з Вальхали дивитися, як ви плачете».
«Я пообіцяла що плакати не буду. Мені важко, нам всім боляче. Але тримаємося заради цих хлопців, які зараз в полоні» – каже Оксана Коцуконь.
Читайте також:
