У їхньому маршруті Слов’янськ, Рубіжне та Сєвєродонецьк. На місцях наші кореспонденти дізнаються про реалії життя на звільнених від окупації територіях та настрої східняків. Першим вдалось відвідати Слов’янськ. Короткі подорожні нотатки звідти читайте далі.
До Слов’янська ми прибули близько 12:00 дня. Таке собі невеличке містечко. Люди бігають туди-сюди, кавуни продають по 3 гривні за кілограм, а безпритульні коти самовпевнено тиняються вулицями міста. Минулого року окупація тут тривала 84 дні.
Неподалік залізничного вокзалу критий риночок та смужка вітрин магазинів. Майже всі – порожні. З однієї до нас з плакату посміхається модель у самому лише спідньому. Прямо перед її зображенням розсипані штучні трояндові пелюстки. Скло магазину елітної білизни розбите в друзки, а потім дбайливо заклеєне скотчем: шматочнок до шматочка. Помістити за таку вітрину свій крам власники більше не ризикнули. Роззираємось. "Скляний пазл" довелось складати власникам більшості тутешніх магазинів.
Від залізничного до автовокзалу кілька зупинок. Місцеві радять проїхати їх автобусом. Погоджуємось. Проїзд у слов’янському громадському коштує три п’ятдесят. Гроші мовчки забирає водій, недбало кидаючи нам решту. Ніяких квитків, ніякого оголошення станцій. За кілька кварталів зупиняємось. Ніхто не виходить. Стоїмо мовчки з відкритими дверима. Весь автобус дивиться на нас. За хвилину всі хором: автовокзал. Розуміємо, що "чужих" тут бачать відразу і здалеку.
Кожен стовп на вулицях Слов’янську з невеличким намальованим українським прапорцем. На автовокзалі ж натомість квитки у всі напрямки: за 500 можна спокійно собі проїхати в Донецьк, майже стільки ж – до Москви та Санкт-Петербургу. Нам до Сєвєродонецька. Туди дістатись дешевше: квиток нам обходиться у дев’яносто з хвостиком гривень.
На квитках – місця. Моє вже зайняте: дві старенькі туляться разом і скаржаться, що їм продали квитки занадто далеко одна від одної. Сідаю на вільне. До мене ж відразу підсідає ще одна літня жіночка:
– Возле Вас свободно?
– У Вас, – кажу, на квиточку має місце бути написане. Гляньте.
– Да? – каже виклично, – а я без билета.
Одразу після короткого діалогу пересідає. Мабуть, надто різонула вухо трохи інша вимова. А ми, тим часом, їдемо далі…
Катерина Ковбій, Сергій Єфімов, телеканал "ВІККА"
