Валентина Коваленко – відома письменниця, кандидат педагогічних наук, доцент. А останні півроку ще й голова Черкаської обласної ради. Здавалося б, як можна жінці з поетичною натурою, неординарним мисленням і вразливою душею обіймати таку досить серйозну й вагому посаду? Адже їй доводиться вирішувати важливі питання, від яких залежить життєдіяльність області. Виявляється, можна. І ті, хто побачив у Валентини Михайлівни потенціал керівника, не помилилися, бо, очевидно, знали про її найважливіші риси, які надто цінуються після Майдану. Це патріотизм, чесність і відповідальність.
У день свого 50-річчя Валентина Коваленко розповіла "Новій Добі" про роботу, Україну, поезію й, звісно ж, про любов.
– Часто жінки не кажуть, скільки їм років. А як Ви ставитися до цього?
– Ні, я не приховую свій вік. Лише дуже часто думаю, якби оця мудрість, оцей розум, оці здібності й досвід та років 20 тому. Я, напевно, багато чого б устигла. Таке велике бажання було і є зробити щось по-максимуму. З самого дитинства була лідером. Не знаю, де це в мені взялося. Мої батьки – люди прості, сільські: батько працював і трактористом, і на будівництві, а мати 32 роки була дояркою на фермі в селі Самгородку на Смілянщині. Та я ще з першого класу відчувала бажання самостійності, бути кращою, навчалася на відмінно. У мене була гарна пам’ять і розвинене образне мислення. Я мала власне бачення, тому завжди отримувала гарні оцінки. Бувало, тільки у хвіртку: "Мамо, а в мене п’ять "п’ятірок". Хотіла, щоб батьки хвалили, але вони це сприймали як належне.
– У Вас є брати, сестри?
– У мене був брат Петро, який загинув в армії 1990 року в Росії. Рівно через рік після смерті батька, коли ми відзначали поминки, прийшла похоронка. Нам сказали, що він повісився. Прослужив наш 18-річний Петя всього 3 місяці. Там була сильна дідівщина. Це була велика втрата не лише для нашої родини, а й для всього села. Сказати правду не міг ніхто. Ні через 10, ні через 20 років. Навіть ті хлопці, які з ним служили. Знаємо лише, що Петро вимивав ракетні установки, отруївся. Писав, що лежить у госпіталі, й йому часто сниться покійний батько. Тому ми не віримо в самогубство Петра.
…Те місце, де жили батьки й де я росла, було недобрим. Я народилася в хаті бабки Ганни й діда Федя на Сокурівці. Це – інший куток села. І це вберегло мене від отих страшних родових проблем, які переживає мій рід. Коли мої батьки одружилися, то дуже хотіли відокремитися й купили хату в центрі села. На тому обійсті раніше повісилася жінка. І мій брат, і сестра, в якої теж складна доля, народилися там. Батьки добре жили років два-три. Тоді батько почав спиватися…
– У своїй творчості батькові Михайлові Федоровичу Ви приділяєте багато уваги…
– Тато мене дуже любив. І зараз, коли я все це споглядаю через роки, осмислюю, бачу, що багато чого взяла від нього. Тому так і зветься одна з моїх поезій – "Три світи". Він просто в селі не зреалізувався, не мав умов. Гарно грав на гармоні, був завклубом, будівельником, мав золоті руки. У Самгородку, мабуть, немає хати, до якої б не доклав свого труда. А люди ж як у селі розраховуються: немає грошей – то горілкою. Так потроху почалися негаразди в сім’ї.
– Ви шкодуєте про брак досвіду 20 років тому. Мовляв, більше можна було б зробити. Але ж Ви багато чого досягли.
– Мені доля завжди давала в житті аванси. Тобто я завжди піднімалася на певні сходинки, але тоді цей поступ уперед треба було натужно відпрацьовувати. Прикладів можна навести багато. От за два роки роботи вчителькою укра¬їнської мови й літератури в Черкаській школі №5 я стала заступником директора з виховної роботи. На 3-ій рік уже отримала звання "Вчитель року", що дало можливість познайомитися з людьми, які запропонували мені писати дисертацію. Працювала самостійно над нею сім років, тричі переписувала, впадаючи в депресію, трансформуючи своє творче мислення в наукове. Адже все, за що бралася, старалася робити якісно, з великою відповідальністю, тобто щоб було все на "п’ятірку", яка переслідує мене з дитинства. Мені нічого не давалося легко. Важко було тягти дві роботи: три роки очолювала обласну організацію Національної спілки письменників і викладала в університеті. Одначе, коли люди довіряли, я намагалася, щоби це було на високому рівні. Але запитання про мою роботу – до колег.
– До того ж, Ви ще були й депутатом обласної ради.
– Я – депутат двох скликань. Допомагає в цьому мій досвід і як людини, і як письменниці, й педагога. Дуже люблю село, все укра¬їнське. Жила в Черкасах із 1986 року, 5 років тому перебралася в Білозір’я, до лісу. Хоча постійно їздила до батьків і допомагала з город¬німи роботами, але чим старшою стаю, тим більше відчуваю тяжіння до землі. Мені кажуть: "Як ти таку посаду обіймаєш і засаджуєш 20 соток городу?" Але в мене є бажання садити дерева, кущі, засівати землю насіннячком. До рослин говорю, доторкаюся й відчуваю, що я оновлююся, оживаю. Земля для мене – порятунок, ліс – утаємничена творчість. Я притуляюся до дерев, збираю гриби, сушу ягоди, лісові трави для чаю.
– Коли Ви обійняли посаду голови обласної ради, тематика Вашої творчості змінилася?
– У мене взагалі немає часу на творчість. Творчість для мене – це Україна. Це правда. Мабуть, жодній владі не випала така тяжка доля, як нам. Бо ж доводиться переживати й Майдан, і смерті наших хлопців, найкращих воїнів-добровольців. І всі мобілізаційні заходи спрямовувати в потрібне русло, коли формуються добровольчі батальйони; спілкуватися з оршанецькими прикордонниками й військовим комісаріатом. Я не можу до кінця усвідомити, що це трапилося з нашою країною.
– Ви двічі відмовлялися від посади. Чогось боялися?
– Відмовлялася, бо знала, що втрачу себе як творчу особистість, як педагога. Проте в час, коли країна в небезпеці й мені люди довіряють, категорично відмовитися – це значить відступити, злякатися. А в опозиції перебувати завжди вигідніше. Про цю посаду я не мріяла. Мріяли інші. Хоч обирали депутати, але тоді на сесії були присутні представники з Народної ради, "Майдану", Правого сектору, "Автомайдану" – контролювали всі, хто робив Революцію Гідності. Вибрали, очевидно, бо я людина принципова у питаннях патріотизму, українськості, вмію налагоджувати контакти з людьми. Розумію, що я заслабка, маленька людина в цій страшній постколоніальній системі, яку треба рушити. Це треба робити, як то в Шевченка: "всім миром, громадою обух сталить".
– Які основні результати вже є за ці півроку?
– Завдяки співпраці з депутатським корпусом, облдержадміністрацією я домоглася, що життєво необхідні питання для наших людей успішно голосуються. Бо ж нині важлива єдність, цілісність влади. У контексті реформи щодо децентралізації влади рада має бути головним органом. Це природно для нашої української ментальності. Вирішуємо проблеми здоров’я людей, підтримки родин загиблих під час АТО, виконання програми "Турбота". Я змогла лобіювати питання підтримки репресованих, які завжди були поза увагою. Нині на теренах Черкаської області – 160 колишніх політичних в’язнів. Настав час, коли треба шанувати наших героїв, які вчать молоде покоління бути справжніми українцями.
Основним меседжем Майдану стала боротьба з корупцією. Тому мої перші кроки на цій посаді були спрямовані на перевірку обласної комунальної власності. Створили комісію, яка й перевірила багато наших підприємств. Це й "Облпаливо", і аеропорт, і БТІ, й "Фармація", були питання щодо роботи Будинку рад. Звільнено ряд керівників підприємств, які вчиняли корупційні дії. Влаштували два аукціони з продажу автомобілів АТП облради. Зокрема, продали "Ленд Крузер", на якому їздив Тулуб. Зараз шукаємо покупця для Андріївської дачі на вулиці Менделєєва, де приймали перших осіб держави, а тепер це важкий баласт нашого ж підприємства – готелю "Дніпро". Тобто намагаємося поповнювати обласний бюджет. Їжджу на роботу на своїй машині. Хоча знаю, що цього не оцінять.
– Знаю, що Ви побували на Сході…
– Була двічі. Дехто казав, що негоже жінці їхати. Але в першу чергу я – українка, посадова особа, яка має багато знати, бачити, відчувати, щоб відверто дивитися в очі людям. Під час другої поїздки відвезли гуманітарну допомогу танковій бригаді. Довелося побачити розбиті танки, розбомблені блокпости, погляди хлопців-танкістів, яких дратувало некомпетентне командування, відсутність справжніх командирів – таких, як був Ігор Момот. Я бачила жахливі умови, в яких живуть наші хлопці, чула постріли "Градів", коли здригалась під ногами земля… Не можна сидіти в кабінетах і не бачити цього.
– І все-таки для кожної жінки на першому місці має бути сім’я. Чи не так?
– Діти в мене дорослі. Донька Людмила – журналістка. Є улюблена внучка – Оріяна. Син Ігор закінчує заочно ЧДТУ й працює начальником цеху в науково-виробничій фірмі "ЛАД".
З першим чоловіком Михайлом я прожила 26 років. Розлучилися боляче, але мирно. У нас різне світосприйняття. Зараз спілкуємося, дружимо сім’ями, бо маємо спільних дітей, та й кожен осмислив свою позицію, свої помилки. Можливо, з такою жінкою, як я, було нелегко жити, бо постійно йду вперед, постійно чогось шукаю. Хоча я впевнена, що Михайло ніколи не скаже, що я була поганою господинею чи ма¬тір’ю. Думаю, скаже найкраще, бо для мене завжди пріоритетом була сім’я.
– І зараз так залишається?
– Зараз? Ні, не вистачає часу! Слава Богу, мене чоловік розуміє, підтримує морально. Володя мириться з усім, терпить, бо дуже любить. І я теж.
– Що Ви називаєте Батьківщиною?
– Батьківщина для мене – це та природна крайнина, де ти почуваєшся самоцінно. А ця природна крайнина – це й мій Самгородок, і в ширшому значенні – Шевченків край, а в глобальному – вся Україна. Саме тут відчуваєш свою мову, пісню, ментальні риси, тобто ти – як риба в воді, яка на березі задихається. Це запах зілля, запах землі – все те, з чим тобі комфортно. У мене є повість "Такий мій рай". От такий мій рай.
– Яка народна мудрість може стати девізом сьогоднішнього дня?
– Народна мудрість, яка існувала доти, поки вона за радянського часу не набула іншого смислового значення, це "моя хата скраю – перший захищаю". За давніх, козацьких часів був саме такий фразеологізм, а не навпаки: "моя хата скраю – я нічого не знаю". Справжнє українське прислів’я свідчило про сміливість наших предків. І така мудрість дуже суголосна нашому часу. Зараз не повинно бути байдужих, боягузів, бо це робить і людину, і націю слабкими. Адже настав надзвичайно відпо¬відальний час не тільки для України, а й для всього світу. Зараз можна з повною відповідальністю говорити, що ми – на порозі Третьої світової війни. І світ має стати на захист, бо ж маємо справу з Путіним – людиною, яка перетворена на автомат і для якої не існує такого поняття, як людство. У ньому є щось сатанинське. На порозі третього тисячоліття ми маємо бути духовно багатими, розумово розвиненими, а не знищувати один одного.
– Яку з найзаповітніших мрій когось зі своїх близьких Вам удалося втілити в життя?
– Перша мрія моїх батьків про те, щоб їхня дитина вивчилися. А стати вчителем – це значить бути першим, духовним проповідником, взірцевою інтелігенцією. І коли мій батько був хворий на рак і помирав, я закінчила інститут і привезла диплом. Він узяв той диплом і заплакав з радості: "Моя дочечка – вчителька". А потім біля його труни я пообіцяла: "Тату, я тебе прославлю. Ти за своє важке життя не зносив гарного костюма. Я стану поетесою, і ти гордитимешся мною". І через три роки в мене вже була перша збірка "З любові", за нею – "Перевесла істин", "Приворот-зілля". Звісно, зараз мама тішиться мною, гордиться.
– Що б Ви змінили у своєму житті?
– Нічого. Життя дуже складне, але надзвичайно насичене стражданнями й болями, радощами й успіхами – це плетиво, яке дає величезний досвід, розуміння світу, глиб мудрості. Усе, що найбільше мені боліло, я виписала в своїх книжках. Єдина збірка, яка народжена з радості любові, – це "Перелесниця".
– Ваші побажання для себе, родини й для читачів "Нової Доби".
– І собі, і своїй родині, й усій Україні та світові бажаю, щоб ми почувалися єдиними, захищеними, перебували на хвилі радості буття. А радість буття кожної людини визначається її пріоритетами. "Новій Добі" бажаю читачів, процвітання. Нехай зміст вашої газети не потьмарюється сумними, трагічними подіями, буде достовірним і об’єктивним, бо нині читач губиться в великому світі інформації.
"Новодобівці" приєднуються до всіх побажань, які лунають сьогодні на Вашу адресу, шановна Валентино Михайлівно!
Щиро вітаємо Вас з ювілеєм! Щастя, здров'я, наснаги!
