У Звенигородці, біля будівлі міської ради, з’явилося особливе місце — “Дерево надії”. Це металева інсталяція у формі дерева, на листочках якого викарбувані імена Захисників, котрих вдома чекають їхні рідні. Тих, хто нині перебуває в полоні або зник безвісти.
Відкриття цього символічного дерева відбулося в день загальнонаціональної хвилини мовчання. До міської ради прийшли родини воїнів, містяни, представники влади та громадських організацій — усі, кому болить ця тема, хто щиро вірить у повернення кожного Героя.
«Дерево Надії» — не просто пам’ятний знак. Це місце, де стихає гамір, де кожен може залишитись із власними думками, молитвою та болем.
Кожна металева гілка ніби тягнеться до неба, промовляючи беззвучно:
«Захисти їх, Господи, там, де вони є. Збережи їхні життя. Вкажи їм шлях додому…»
Це дерево — мов спільна молитва, що з’єднує небо і землю, тих, хто чекає, і тих, кого чекають.
На ньому — не просто імена. Це долі, це життя, це нескінченна віра, що двері рідної домівки одного дня знову відчиняться.
На урочистостях виступили представники місцевої влади та громадських організацій, наголошуючи: пам’ять і підтримка родин полонених і зниклих безвісти воїнів — наш спільний обов’язок.
Кожне ім’я, викарбуване на металі, — це нагадування про те, що боротьба триває не лише на фронті, а й у серцях тих, хто чекає.
«Наші Захисники пройшли через лихо, — кажуть рідні. — Але ми знаємо: якщо Господь дав їм життя, вони продовжують боротися. І ми не маємо права зупинятися — мусимо боротися за них тут, на своїй землі».
Зворушливим завершенням заходу став момент, коли матері, дружини та доньки зниклих безвісти й полонених випустили у небо білі й блакитні кульки. Вони піднімалися все вище, немов ті молитви, що несуть до Бога надію — про життя, про повернення, про зустріч.
Настоятель Свято-Георгіївського храму отець Віктор звернувся до присутніх зі словами розради й благословення, закликаючи не втрачати віри:
«Поки живе надія — живе любов. А любов — це і є найсильніша зброя, яку ми маємо».
Тепер “Дерево надії” у Звенигородці стало місцем, де стикаються біль і віра, тиша й молитва.
Місцем, де ми всі — одна родина, що чекає своїх Захисників додому.
