Тільки вчора говорила, що я збайдужіла до горя, яке більше, здається, ніж весь космічний простір. Мені здавалося, що я холодна , беземоційна, просто роблю свою роботу психолога-консультанта кризової служби так, як то робить свою роботу пекар чи вчитель.
18:31
– Вчора загинув мій чоловік …і я не знаю що робити , – почула жіночий голос в трубку.
Сльози.
15 хв слухання і розмови про нього.
5 хв моєї балаканини про те, що вона не одна. Що у неї є мама , і є їхня 5-річна донечка, є ми-психологи і що боятися майбутнього – нормально. І що сумувати і часом впадати у відчай – теж нормально. Що зараз болю більше ніж життя, але так буде не завжди. Згодом біль залишиться, але і життя стане більше. І що дитині треба сказати правду, як би боляче не було.
Вона говорить… А я ковтаю сльози .
І дякую тому молодому таткові, що він взяв зброю, не злякався, став на захист аби вона, донечка, я, ми всі ЖИЛИ.
Байдужості як і не було.
Жива!
Працюю далі.
