Монастирищина простилася з Героєм Володимиром Іщуком. 20 місяців рідні та громада чекали на повідомлення про зниклого безвісти Захисника. Повідомляють на сайті громади.
Володимир Іщук народився 5 березня 1971 року в селі Аврамівка у родині Надії та Олексія Іщуків. Мав старшого брата Михайла. Навчався у Новоміській школі (нині – Монастирищенський ліцей №2). Після її закінчення вступив на строкову військову службу. Служив на атомному підводному човні мотористом-маневристом лівого борту. Служба не була легкою, але вона закохала нашого Захисника в себе і він твердо вирішив поєднати своє життя із військовою службою, з морем. Тож, повернувшись із армії, вступив до Київського вищого військово-морського політичного училища. Після закінчення училища продовжив службу в Автономній Республіці Крим, у місті Балаклава, на посаді старшини групи водолазів. Згодом, нашому Герою довелось покинути військову службу – за станом здоров’я його було виключено (списано) з лав ВМС Збройних Сил України.
Повернувшись у цивільне життя, Володимир переїхав до столиці. Там познайомився із першою дружиною, там народився їх син. Проте життя внесло свої корективи – їх долі розійшлись, і вони пішли різними шляхами.
Через деякий час наш Захисник познайомився із чудовою дівчиною Танею. Згодом вони залишили столицю та переїхати жити до його батьків у село Аврамівку (в той час тато Володимира сильно захворів). А у 2008 році тут, на Монастирищині, вони й одружились. Через два роки, у 2010 році, у Володимира та Тетяни народилась красуня донечка Дар’я. Пізніше молоде подружжя придбало будиночок у селі Привороття, що на Житомирщині, і вже там стали облаштовувати своє власне сімейне гніздечко. А в 2013 році у них народилась друга дитина – син, якого батьки назвали Максимом.
Але ницому сусіду щастя Володимира, як і мільйонів інших українських сімей, стало нестерпним і він, підступно, почав захоплювати українські землі, спочатку відібравши Крим, а згодом і частину Луганської і Донецької областей. Володимиру було нестерпно дивитись на свавілля росіян і тих, хто за «33 срібняка» пішов проти рідної країни. Та через стан здоров’я нашого Захисника тоді не взяли до війська. Тож, він продовжив працювати та опікуватись родиною.
Проте, коли у 2024 році Ненька-Україна покликала свого Сина на допомогу, наш Герой, не замислюючись, лише пообіцявши повернутись, приєднався до війська. З 17 травня 2024 року Володимир знову став лав ЗСУ. Після проходження військової підготовки був направлений до 31-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Леоніда Ступницького на посаду старшого навідника. Через два місяці, 19 липня 2024 року, під час виконання військового обов’язку поблизу населеного пункту Прогрес Покровського району Донецької області, внаслідок штурмових дій противника, зв’язок із Володимиром зник.
Згодом рідним повідомили, що Володимира Іщука офіційно визнано безвісти зниклим. 20 місяців німих голосінь, тиші, болю, пошуків, страждань, і надії.
Цього року останній промінь надії остаточно згас. Після проведеної ДНК-експертизи 19 березня 2026 року рідним Героя надійшло офіційне сповіщення, яке підтвердило, що 19 липня 2024 року сержант Володимир Іщук загинув.