26 листопада у Черкаській обласній філармонії покажуть виставу, яка не просто звертається до болю — вона говорить ним. «Маріупольська драма» — це не театральна інтерпретація, не художній домисел і не творче прочитання подій. Це сторітеллінг, побудований на реальних спогадах людей, які пережили одне з найтяжчих випробувань у сучасній історії України.
На сцену виходять актори Донецького академічного обласного драматичного театру з Маріуполя. Вони заходять у відведений білими лініями умовний простір — епіцентр трагедії 16 березня 2022 року, коли бомба російських окупантів знищила будівлю драмтеатру, що став прихистком для сотень мирних жителів. У цьому просторі їм доводиться знову проживати той день. І не просто його згадувати — а переживати тілом, голосом, паузами, поглядом.
Вистава складається з особистих історій. Актори відкрито розповідають про те, як приїхали в Маріуполь і занурилися у життя театру, як місто стало для них домом. А потім — про ранок, коли почалася війна. Про дні нескінченних вибухів, про спроби знайти хоч якийсь безпечний простір, про очікування «зеленого коридору» та про той момент, який назавжди розділив їхнє життя на «до» і «після».
Протягом 60 хвилин глядач занурюється в атмосферу, де кожне слово — це правда, кожна пауза — пам’ять, кожен жест — свідчення. Тут використовуються особисті речі акторів, збережені відео зі смартфонів, деталі, які можуть здатися дрібними, але саме вони створюють ефект присутності.
Маріупольці називали свій драмтеатр серцем міста. Храм мистецтва, який у перші дні повномасштабного вторгнення став домом для матерів із дітьми, літніх людей, родин, які рятувалися від обстрілів. Його розбомбили, незважаючи на два величезних написи «ДІТИ» біля входів. Настільки великих, що їх було видно з повітря. Але навіть це не зупинило ворога.
«Маріупольська драма» — не просто вистава. Це свідчення очевидців, акторів театру, які вижили в епіцентрі воєнного злочину. Це жива пам’ять про людей, які шукали порятунку, але опинилися під ударом. Це історія, яку неможливо дивитися без сліз.
У Черкасах її покажуть лише один раз — і саме такі постановки нагадують нам: мистецтво може бути не тільки красою, а й правдою. Правдою, яка болить, але якої не можна забувати.
