Відмий молодий письменник, автор першого в Україні технотрилеру Макс Кідрук розповів у програмі "Відверто" про свої літературні плани.
– Максе, привіт. Як ти думаєш, чи вплинув на тебе успіх? Чи Макс Кідрук, який сидить поруч зі мною – це той самий Макс Кідрук, який кинув аспірантуру?
– Успіх – поняття дуже розпливчате і дуже відносне. І в моїх очах успіх – це один мільйон проданих примірників, скажімо, в країні Америка. Коли у мене буде один мільйон проданих примірників в Америці і відповідний гонорар за це – тоді і поговоримо. Чи змінився я чи ні.
– Що змінилось в тобі найбільше за цей час?
– Можливо, з’явилось трохи більше впевненості в собі. Тому що раніше іноді люди приходили, іноді не приходили. Цього року ми зробили вперше в історії сучасної української літератури платний тур, платний вхід на презентацію. Це нечуване зухвальство. Навіть Ліна Василівна (Костенко, – vikka.ua), коли їздила країною, не робила платний вхід.
Ось ці кошти з входу – вони дають можливість, по-перше, представити, надати людям кращий продукт, кращі зали. Всі сидять, якісь інші розіграші тощо. По-друге, це дає можливість мені як автору бути незалежним. Мені непотрібні видавництва, мені непотрібні спонсори. Я не ходжу з простягнутою рукою перед книгарнею і не прошу: оплатіть, будь ласка, мені проїзд чи проживання.
Що ще змінилось? Я став значно більш серйозно ставитись до самих заходів і до того, що я говорю на них. Як казав Марк Твен: "Подготовка хорошей спонтанной речи отнимает от двух до трех недель". Цитую російською, тому що читав російською і тому мені так легше. Раніше до цього не ставився аж так серйозно. Просто приходили люди, і я виходив і мав якийсь такий дуже розпливчатий план того, що я маю говорити. І просто починав бла-бла-бла. Це відчувалось. Тобто я відчув це сам, коли почав готувати презентацію.
– Якщо говорити про парадокси: як от в українській літературі платні входи. От дивись ти – я знову задаю це питання – ти ж "тєхнарь", книжки у тебе – технотрилери. Чому тоді так багато у тебе дівчат-фанаток? Чому вони ходять за тобою на всі презентації?
– Останній роман – технотриллер. Суміш техно і детективу, але там головна героїня є жінка. І я навмисне це робив, бо мене затонули після "Бота" і "Твердині", що, мовляв, роман надміру пацанячий, що там, нібито немає жіночого персонажу, героїні, з якою могла себе асоціювати читачка. І ось я створив роман, в якому все обертається навколо жінки. З її проблемами, з її зміною настрою, з її незадоволенням власним чоловіком, який є письменником-невдахою, з її проблемами з дітьми тощо. Тому я б не сказав, що аж так уже багато дівчат. Я не намагаюсь зробити із себе шоумена, як ти казала – рок-зірку. Першим завжди іде текст. Якщо до мене на презентацію будуть ходити дівчата тільки через те, що їм десь там в якихось їхніх снах чи мріях хочеться зі мною переспати, це не є літпроцес, це не те, чого я прагну, це неправильно. І це буде кінцем моєї кар’єри. Тобто я все-таки вважаю, що вони йдуть тому, що щось знаходять в тому, що я пишу.
– Ти людина дуже відкрита. І навіть на фесбуці бачили – номер твій є. Немає людей, які тебе дістають? Дзвонять ночами?
– Де ви його бачили – цей номер? Як його можна прибрати (посміхається)? Насправді цей номер, який є, це робочий, тобто у мене є інший, який знають п’ятеро людей в Україні, у світі взагалі. Я б його закрив – просто не шарю, чого я його не бачу в себе на фейсбуці, а чому хтось його бачить зі сторони. Я не стібу. Серйозно. Тобто такого, щоб аж так часто телефонували – то ні. Але бувають іноді. Стандартні оці приколи. Я на це не зважаю, тому що номер робочий. Коли я справді чимось зайнятий, я перемикаюсь на особисте життя. І можу його якось вимкнути. І все. В тому немає проблем.
– Якщо говорити про книжки, більше про свій робочий процес. Ти зараз подорожуєш – не маєш часу, правда? Як у тебе пишуться книжки?
– Взагалі цей рік, цей тур з "Жорстоким небом" він – мало того, що перший тур, який платний, так це ще й перший тур, під час якого я пишу. І не тому, що я такий класний і крутий, а тому що у мене просто вже немає вибору. Як я пишу в нормальному режимі – встаю десь годині о восьмій-дев’ятій. Плюс-мінус. Снідаю. Зазвичай це вівсянка, грейпфрут і чашка узвару. І потім сідаю працювати.
У мене вдома немає інтернету. Уже 4й рік поспіль. У мене є шнур, але я за нього не плачу. У мене немає інтернету, у мене немає комп’ютерних ігор. І ти коли встаєш – ти ще такий сонний, а у тебе немає нічого, на що б ти зміг змарнувати свій час, щоб тебе потім затягнуло.
Відповідно у тебе немає виходу. Ти сідаєш і працюєш. Пишу десь по-різному: до другої, до третьої, 4ї години дня. Загалом – поки не випишу півтори тисячі слів. Денна норма у мене є – тисяча слів. Тобто не меньше тисячі. Але в нормальному в звичайному режимі роботи, якщо нічого не відволікає, то півтори тисячі я не напружуючись видаю, виписую. Маю на увазі готового тексту.
Чи це багато чи мало? Ну, Джек Лондон писав по тисячі слів. Але у нього не було текстового редактора ворд, який дуже полегшує редагування. Стівен Кінг пише по дві тисячі слів в день. Тобто це не багато і не мало. Така хороша швидкість, яка не шкодить якості тексту.
– Чи доводилось у книжку додавати або писати те, що тобі не сильно подобалось, але по-твоєму, сподобалось би читачу?
– Було таке в першому "Боті". Кажу: в першому, тому що на гранд-презентації "Твердині" в Києві я анонсував, що новою книгою, яку слід чекати наступного вересня, буде продовження "Бота" – "Бот-2". Так от в першому "Боті" через зауваження рідерів, тобто людей, які читали другу чернетку перед тим, як я передам рукопис видавництву, я змушений був змінити стать одного з персонажів. Французький психіатр Патріс Леньє став француженкою-психіатром Лаурою Дюпре. Це якраз було з тим пов’язано, що, на думку багато яких рідерок, читачок, не було за що зачепитися в тому романі. І я поміняв стать, що було дуже не просто. Чого мені робити не хотілося, хоча в результаті все-таки, я думаю, це пішло на користь самій історії.
– Говориш про рідерів. А батькам своїм даєш читати? Чи вони взагалі пишаються тобою? Читають?
– Ні, мої батьки бачать мої романи, коли вже вони не просто на етапі редагування, а коли вже вони вийшли в друці. Тобто як і будь-які читачі, як і ти зокрема, вони починають читати книгу тільки тоді, коли вона вже на полиці книжкових магазинів. Те саме стосується "Квантуму". Не те, що я забороняю батькам прийти на мою науково-популярну лекцію. Зовсім ні. Але я якось даю зрозуміти, що мені психологічно буде легше без них. Тому що це серйозна лекція, науково-популярна лекція, будуть дуже серйозні і дуже цікаві теми про світобудову, про всесвіт тощо. Але от чомусь так. Це якась там психологічна булька, щось там в голові неправильно заклацнулось, але я, на жаль, не можу цього описати правильними розумними словами.
– Про "Квантум". Там в описі одне із питань – це "Чи є місце бородатому Богові у світі?". В Бога ти віриш?
– Моя перша лекція "Квантуму" – вона ввідна до всього проекту. Тобто тут не буде аж так багато якихось цікавих фізичних фактів. Але вона загалом задасть тон, в якому будуть прочитані всі інші лекції більш детальні, більш точні. Окрім того, все, що я розповідатиму, воно буде обератись навколо ось цього питання: чи потрібен був всесвіту творець. Хтось, якась безтілесна сутність, яка чотирнадцять мільярдів років тому зробила – клац – ось так і дала початок всьому, що існує на сьогодні. Чи всесвіт – це творіння порожнечі.
Чи вірю я в Бога. В бородатого Бога з Біблії – ні. Я сприймаю Біблію навіть не як історичну книгу, а просто як збірник міфів. Але однозначно я не можу себе назвати аж таким жорстким запеклим атеїстом. І я не заперечую ідеї Бога. Я не є категоричним, як Хокінг, який все описує формулами. І цілком припускаю, що так, можливо, була якась сутність, яка клацнула пальцями і дала початок цьому світу. На сьогодні ця сутність не втручається в наше життя. Ми живемо самі по собі і згідно тих фізичних законів, які сформувалися 14 мільярдів років тому.
ПОЗА КАДРОМ:
Катерина Ковбій, "Відверто"
