Черкаському "кіборгу" із позивним Павук довелося побувати у самому пеклі і вирватися з нього живим. В останніх боях за Донецький аеропорт чоловік отримав поранення, яке, можливо, і врятувало його.
Сьогодні він вдома. Проходить лікування і готується знову вирушати на фронт. Нам вдалося поспілкуватися з черкаським героєм на теми, які цікавлять сьогодні кожного. Відверто і без купюр "кіборг" розповів ресурсу ГромЧе про…
про те, що спонукало піти на війну…
– 22 серпня я був призваний до лав Збройних Сил України. Рідним розповів лише напередодні. Як зараз пам’ятаю, як 21 серпня закрив свої справи і з бронежилетом та "Новопаситом" пішов до дружини розповісти про "новину". Знайомі реагували по-різному. Хтось казав: "Йди руку собі поламай", адже через два місяці мій вік вже б не підлягав призову. На це відповідав: "Зламайте краще собі голову". Я знав, чому йшов у армію. І зараз так само розумію. Якщо будемо думати, що це нас не стосується, то день-два-три і війна постукає у наші двері.
про перші враження в Донецькому аеропорту…
– Перший наш захід на Донецький аеропорт тривав 13 діб. У більшості людей був інтерес – як же воно насправді, що таке війна. Адже, хоч ми і пройшли підготовку, мали розуміння зброї та техніки, але, що таке війна, реально знали 2-3 людини. Тому перший захід на летовище – це була цікавість. І ми дуже швидко насправді зрозуміли, що від нас потрібно.
Коли ступили на землю летовища, зникли всі емоції. Всі діяли як один організм. Щоправда після ротації у багатьох з’явилися проблеми, які важко було передбачити на початку. Скажу так: вдруге туди повертатися дуже важко.
про останні дні оборони аеропорту…
– Другий захід тривав 5 діб. 13 січня увечері завалило диспетчерську вежу. Ми ж заїхали в район бойових дій 16 січня і вежа – це була наша ділянка. Зайшли на охорону. Нас мало бути більше, однак із 12-ти чоловіків залишилось четверо. У той час забирали пораненого, і люди просто виїхали з ним. Дві з половиною доби ми не спали. Це було нереально – якщо заснув, то вже не прокинешся. Попросили підтримку. І нам пообіцяли, тільки пізніше.
В якійсь мірі поранення врятувало мене. В той час вежу розстрілювали з танка – це у сепаратистів така розвага була. Ми в цей час переховувались у галереях, адже перебувати на вежі під час обстрілу – то великий ризик, що там і залишишся. Розділилися по двоє на два боки. Після чергового обстрілу напарник побіг подивитися, чи все нормально з хлопцями. І в цей час обстріл пішов на наш сектор. Від вібрації спрацювала розтяжка. Почув відповідний звук і встиг сховатися за рогом від вибуху гранати. Руку прибрати не встиг, але мені дійсно пощастило, адже був гарно вдягнений.
про поранення…
– Після поранення (відкриті переломи кисті, опіки – Авт.) ще п’ять годин тримав оборону. Адреналін там просто зашкалює, тож болю не відчував. Лише увечері попросив хлопців вколоти обезболююче. Організм дуже налаштовується на захист, коли ти там. А от коли вже виходиш, починаються проблеми, відпускає нерви.
Із аеропорту мене забрали через добу. Хоча просили залишитися ще.
про перемир’я…
– В українців є одна проблема – ми намагаємося до останнього вести діалог, встановити контакт, ставитися по-людськи. Навіть перед максимальним загостренням в аеропорту наші хлопці дозволили сепаратистам забрати своїх поранених і вбитих. А в цей час… вони заносили вибухівку. Насправді наші перемир’я використали повністю проти нас. Знайте – якщо бойовики просять перемир’я, на це може бути лише дві причини: у них закінчується зброя або ж вони програють по якихось позиціях. За час перемир’я російська армія постійно везла сюди зброю і зводила укріплення. Україна використовувала цей час для того аби дипломатичним чином вплинути на ситуацію.
Те, що багато людей незадоволені владою, частина правди в цьому є. Але перш ніж судити владу самим солдатам, та й всім людям, потрібно подивитися збоку на себе. Якщо у тебе є завдання – виконуй його. Як би нам не хотілося, але не можна за рік зібрати докупи те, що 23 роки свідомо руйнували.
До всього є й певний тиск. Сепаратисти можуть не дотримуватись домовленостей. Ми ж зобов’язані, бо нас звинуватив би весь світ у негуманності. Але це суто мої думки. Суб’єктивні.
про те, хто обстрілював мирних жителів…
– Вже після першої ротації спілкувалися із коректувальниками, артилеристами. Вони, знаючи де є населені пункти, щоразу не додавали 200-300 метрів. Те, що зараз розповідають, що наші військовики бомбили села – це все брехня! Я не виключаю долі випадку. Але завдання поставлено жорстко – по населених пунктах не стріляти. Та й без цього, повірте, що наші люди набагато гуманніші.
про внутрішні зміни…
– Зміни є. З’явилось підвищене почуття справедливості. Елементарне – зараз ходжу по лікарням. Сиджу у черзі, як і всі. І дуже підіймає, коли хтось починає лізти без черги. Поки що себе стримую. Головне – що люди не будуть вже мовчати. Коли повернуться хлопці, вони не будуть церемонитися. Насамперед це стосується чиновників.
про волонтерів…
– Черкаські волонтери – найбільш комунікабельні і найбільш швидкі з усіх. Дав завдання і за 3-4 дні вони вже все підготували, привезли… Де тільки кошти знаходять? Напевне, іншим разом, вони і самі не розуміють, як вдалося виконати те чи те завдання. Поряд із воїнами АТО потрібно буде завжди ставити і пам’ятник волонтерам. Хлопці з інших регіонів навіть казали, що будуть переїздити на Черкащину, оскільки у нас дійсно найкраща волонтерська підтримка (всміхається – Авт.). Країну, де люди так об’єдналися, неможливо перемогти. Але зараз волонтери мають вже активізуватися і в плані контролю державного забезпечення наших солдатів. Все ж відповідальність за це має нести держава і Міністерство оборони.
про брехню та історичну правду…
– Я б пускав у зону АТО акредитованих документалістів, які б займалися справді документалістикою. Інших пропусків нікому б не видавав. Журналісти із телебачення часто засвічують позиції і від цього страждають хлопці. Крім того, інколи брешуть. Мені дружина телефонує і питає, мовляв, а правда, що ви вже зайшли на два кілометри в Донецьк? А я в аеропорту і знаю ситуацію. Знаю, що йде підмога, але вона буде як мінімум через добу. Зате в пресі пишуть, що ми вже в Донецьку…
про значення Донецького аеропорту…
– Донецький аеропорт для мене це в якісь мірі незламність духу. По-друге, досвід. Але там витає смерть. І чогось позитивного не можу сказати. Громадське телебачення, пам’ятаю, знімало сюжет і один із командирів тоді сказав: "Там вже не було що захищати. Захищати залишалось тільки пінопласт і гіпсокартон". В якійсь мірі його слова – правда. Хоча чому це так довго продовжувалось? Думаю, буде ще багато запитань до тих керівників, хто безпосередньо має до цього відношення.
про побратимів…
– Коли їхав вже в лікарню, в мене було єдине бажання. Щоб мої побратими залишилися живі. Коли ми йшли на похорони до Олексія Панченка, до мене зателефонували і повідомили, що вони всі вийшли. І тоді я плакав з двох причин – від горя і від радості одночасно. У будь-якому випадку вони герої. Ще більші герої – хлопці, що знайшли в собі мужність і не побоялись вийти з терміналу, коли вже потрібно було тільки відступати і загибель була неминучою і безглуздою.
про те, що допомагало триматися…
– Ми бадьорили себе розмовами. Згадували дім, сім’ю, риболовлю, молодість. Такі моменти життя, які були набагато веселішими ніж дні в аеропорту. Це те, що допомагало не з’їхати з глузду.
про те, коли закінчиться війна…
– Моя суб’єктивна думка – для того щоб закінчилась війна, потрібно щоб наша сусідня і вже небратська держава перестала надавати допомогу сепаратистам. Ця підтримка надзвичайно сильна і через це, власне, така ситуація. Якщо цього не буде, війна закінчиться надзвичайно швидко.
про плани…
– Лікарі обіцяють півтора-два місяці на відновлення. Після цього, як би банально це не звучало, піду захищати свою державу. Все-одно це коли-небудь та закінчиться. Навіть столітня війна ніж Францією та Англією завершилася. А ця тим паче має закінчитися.
