Хіврона Кузьменко з Лісового – найстаріша жителька Тальнівського району. Вона народилася 1912 року. На пенсію вийшла в 1967 році. Жінка пам’ятає більшовицьку навалу й війну 1918-20 років, голодомор, події Другої світової, пише "Дзвін"
Хіврона Макарівна живе в самому центрі села, навпроти школи. Проходжу кілька кімнат, коли чую голос: "Я тут".
Бабуся в синій кофті встає з ліжка. На голові – біла хустина. Поверх кофти – жилетка. Біля ліжка на стіні – старий килим із вишитими оленями. Починає розповідати.
"Совісно казати, але мені вже 103 роки. Де ви ще бачили таке безголов’я? – сміється. – Я вже на Бога серджуся, що не хоче мене брати. Це ж синові з невісткою така морока – щодня ходять до мене їсти носять і топлять. А в нього ж нога на протезі. Син мій – Василь Кузьменко тут у селі живе. Онуки в Києві, Умані та й тут у Лісовому. Ще є дочка в Росії. Два роки тому приїжджала з тої Чувашії. А тепер каже, що вже не може їхати – стара. Та й зять 1935 року народження. Що ж тоді про мене говорити? Але мені зараз дуже добре жити. Тепло, їсти є що, війни, слава Богу, нема. Вася з донькою говорять по телефону. Інколи й мені дають трубку, щоби я покричала. А толку з того? Все одно не чую".
Кажу жінці, що в Україні майже рік триває війна з Росією.
"Та ви що? Не може бути! Телевізор я не слухаю, бо погано чую. Треба кричати на вухо. Та й бачу погано. А про війну я не чула! Де кажете? На Донбасі? Хай Господь милує! Я ж, дітоньки, скільки тих війн пережила! І громадянську і Отєчественну. Першу слабко пам’ятаю, бо мала була. Знаю, ходили вулицями всякі з ружжами і людей убивали. В мене батько був тихенький, ніде не воював, хліб вирощував. То його минулося. Помер, бідолаха, в 1933 році від голоду, що його Сталін організував. Десь оті колгоспи узялися? До того добре було. Самі по собі жили, вівці пасли й продавали. А потім Сталін вивіз усе зерно на Росію. Це його робота. Ми всі голодували. Пам’ятаю, сапаємо в дощ, а люди падають від голоду й умирають просто в полі. Потім віз їздить і збирає мертвих. Страшно. Але дві сестри і я з матір’ю вижили. А батько злягли. Довго лежав, а тоді помер. Макаром Кириловичем його звали".
"А потім я вийшла заміж за такого куркуля, як і сама, – сміється. – Мого чоловіка звали Тарас Зосимович Кузьменко. Добрий був, усе вмів робити, але бідний. І я така сама. Народила трьох дітей. Старший син помер, а Василь із Галею вижили. Вася – 1937 року народження, а Галя – 1938. Бачте, як батьки поспішали, – знову посміхається. – У війну сестра виїхала до Мурманська, а звідти до Чувашії. Туди ж позвала дочку Галю, – прокашлюється".
"Мій Тарас усю війну пройшов. Повернувся живий і не поранений. Ще й у колгоспі наробився. І я біля нього. В ланці була. Бувало, в 30-х роках землю не було чим орати в колгоспі, то мусили лопатами копати. Пшеницю косами косили й снопи носили. Хіба тільки не орали нами! Ото була каторга! Оце ж люди думають, що я так довго живу, бо не вироблена! А я ж так гірко наробилася, дітки. На пенсію пішла аж у 1967 році. П’ять поколінь в селі пережила".
Хіврона Макарівна бере з лави білу металеву кварту й надпиває води.
"Бабки мене провідувати не ходять, бо не лишилося в селі моїх ровесників. Були дві сусідки, то їх діти позабирали в Тальне. Скільки жила, ворогів ніколи не мала. Мабуть, тому дав мені Господь віку".
Починаю збиратися. Хіврона Макарівна не прощається.
"Через два роки, не забудьте, приїжджайте на ювілей", – сміється.
