Не робота, а поклик серця. У Всесвітній день боротьби проти раку "ВІККА-новини" дізнавались, як живуть ті, хто з онко зустрічається щодня за власним бажанням. Про невтомних та відданих – Катерина Ковбій розповість.
Світлана Федорова цією стежкою в онкодиспансер ходить мало не щодня. Та не щоб лікуватись, а щоб лікувати. Душі. Жінка вже вісім років волонтерствує. І, не шкодуючи себе, допомагає онкохворим діткам.
Світлана Федорова, волонтер: "Плачу. Часто. Особенно когда уходят дети. Или когда ты понимаешь, что не можешь помочь. Тогда очень больно".
Бороти біль і не полишати свою справу, зізнається Світлана, її надихають щасливі дитячі посмішки. Ще більше, каже, тішать випадкові зустрічі із колишніми підопічними.
Світлана Федорова, волонтер: "Я оглядываюсь – какой-то дяденька. Такой большой. Он: "Тетя Света!" Я никак не могу понять, почему двухметровый дяденька меня так называет. Начинаю присматриваться – это наш мальчик Тарас, который тоже лечился три года назад".
І щирі посмішки, і гірки сльози за три роки роботи над проектом "Подаруй життя" встигла побачити і журналістка Вікторія Хамаза.
Вікторія Хамаза, кореспондент: "Були в коридорі сльози. Були до того посмішки, тримаєшся і все. А потім виходиш. І справді було важко стримати сльози".
Дівчина зізнається: і досі пам’ятає ім’я всіх героїв своєї програми. Адже в одужання кожного з них зробила свій маленький, але безцінний вклад.
Вікторія Хамаза, кореспондент: "Можливо, показником важливості цієї роботи є реакція батьків і дітей, які опісля телефонують і кажуть, що люди відгукуються, люди допомагають. За вечір збирають половину необхідної суми і тоді думаєш, що справді ти робиш щось важливе".
