Самотня старість та відсутність даху над головою – ще не привід впадати у відчай. Компанію з таких самих пенсіонерів та другий дім літні люди знаходять у будинках престарілих. Із понад чотирьохсот тисяч пенсіонерів Черкащини, у спецзакладах доживають віку дві тисячі шістсот. Чому колишні педагоги, водії та колгоспники на схилі літ змушені шукати прихистку у будинку престарілих та як живеться їм там – дізнавалася Ольга Скорик. Далі – черговий сюжет із циклу «Золотий вік».
У Лозівському будинку для престарілих Катерина Прокопівна порівняно недавно. Мешкає тут лишень півроку. Колишню вчительку початкових класів сюди привело життя.
Катерина Больбат, мешканка Лозівського будинку престарілих: «Сына 2 года назад похоронила. Внучка у меня росла. Ей надо учиться. Я продала дом, заплатила за учебу. Заплатила за три года учебы в медицинском институте».
Аби вивчити онуку, баба Катя залишилась без даху над головою. Новий дім знайшла у пансіонаті для літніх людей.
Катерина Больбат, мешканка Лозівського будинку престарілих: «Жить, конечно, не плохо. О нас тут заботятся хорошо. Постели у нас хорошие, кормят нас хорошо – мы поправляемся. Вот юбка не сходится. Хорошо мы живем».
Поправилася на тутешніх харчах і колега баби Каті, а нині сусідка по кімнатах, Надія Іванівна. Жінка все життя пропрацювала вчителькою української та англійської мов і літератури. На вулицю з оселі вигнав рідний брат.
Надія Водопоєнко, мешканка Лозівського будинку престарілих: «Ну, як іншого виходу немає, а тут дах над головою. Тут ніхто не ображає».
Працювати інтелігентні бабусі здоров’я вже не мають, тож розважають себе читанням.
Катерина Больбат, мешканка Лозівського будинку престарілих: «Я люблю читать. В районной библиотеке книжки берем. У нас новых книжек мало, по секрету сказать».
Хто не звик до спокійного, інтелігентного життя на пенсії, а любить трудитися та ще й здоров’я дозволяє, тому у Лозівському будинку престарілих сумувати не доводиться. Тут є великий город і своє господарство. Катерина Корніївна весь вік проробила у колгоспі, вже четвертий рік мешкає у стаціонарному відділенні Черкаського районного територіального центру і допомагає тут.
Катерина Мовчан, мешканка Лозівського будинку престарілих: «Аби були діти, діток нема, а самому нині не дуже гарно на цім світі, то я вирішила сюди».
Знайшов свій куточок і заняття до душі колишній далекобійник Геннадій. Чоловіку тільки шістдесят два, а змушений жити у будинку для престарілих.
Геннадій Данілов, мешканець Лозівського будинку престарілих: «У меня такое положение: дочка утонула в прошлом году в Крыму, жена уехала в Москву на заработки. У меня роботы нет и жить негде, пришлось идти сюда».
Разом з обслуговуючим персоналом трудяться пенсіонери не лише біля корів та свиней, а й у місцевому парнику.
На майбутнє тут планують зробити опалення, аби споживати природні вітаміни цілий рік. І хоча довелося пенсіонерам доживати віку і не в рідних стінах, проте вони знайшли в Лозівському будинку престарілих для себе другий дім і нову родину.
