Цими вихідними Україна відзначатиме День українського кіно. 8 вересня в Києві відкриють меморіальну дошку Бориславу Брондукову. Потому кінематографісти поїдуть на батьківщину Олександра Довженка. Утім чи зрозуміють українці, чому радіють кіношники? Адже у 2012 році наші співвітчизники мали змогу переглянути в кінотеатрах лише одну вітчизняну стрічку. А те, що виходить на екрани телевізорів, – далеко не найкращої якості. Проте українські режисери не опускають руки й продовжують знімати. А дехто з них навіть приїздить із нагородами з найпрестижніших фестивалів.
У світі український кінематограф знають здебільшого за фільмом вірмена Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Фахівці вважають, що ця стрічка показала, яким може бути колір у кіно. До Параджанова вітчизняне мистецтво прославив режисер Олександр Довженко стрічками «Арсенал» і «Щорс». І якщо про ці факти пересічні українці більш-менш пам’ятають, то мало хто знає, яким був перший український фільм.
Олександр Євдокімов, провідний редактор «Черкасиоблкіно»: «Початком українського кіно можна вважати фільм «Людина з кіноапаратом» Дзиґи Вертова. Це не художній твір у нашому розумінні. Але це була спроба зробити щось комбіноване. Є там відомі кадри, коли рухається сам штатив, камера. Це був на той час «арт-хаус», який зараз поважають всі країни світу. Він зарахований до списку 117 фільмів ЮНЕСКО».
За 2 роки до показу фільму братів Люм’єр, який вважають початком світового кіно, механік Одеського університету Йосип Тимченко вже демонстрував відзнятих на плівку вершників і метальників списів. Саме йому приписують винахід першого кіноапарату. Він був українцем, і це був рік 1893. Рік 2012-ий: згадка про українське кіно викликає в людей іронічну посмішку.
Євген Артеменко, режисер: «У мене є знайома дівчина. Вона закінчила факультет, режисер. Я пам’ятаю, спілкувався з нею років 4 тому. У неї страшенно горіли очі. Вона була впевнена в тому, що створена знімати кіно, була готова шукати людей, які їй будуть у тому допомагати й таке інше. І от зовсім нещодавно я знову з нею поспілкувався. Вона знімає рекламні ролики про ковбасу на 15 секунд. Це ті реалії, в яких ми живемо».
Реалії українського кіновиробництва не надто втішні. Повнометражні вітчизняні фільми, що вийшли за часів незалежності, можна порахувати на пальцях. У 2003 році українську стрічку вперше висунуто на здобуття премії «Оскар». Утім творіння режисера Олеся Саніна «Мамай» не потрапило до підсумкового списку номінантів. Провал вітчизняного кіно критики пояснюють браком грошей та ідей.
Олександр Євдокімов, провідний редактор «Черкасиоблкіно»: «Спеціалістів вистачає. Не вистачає управління й ідеї. У нас немає ідеї, до чого йти. Зараз з’явилося дуже багато молодих як акторів, так і режисерів, операторів. Але немає ідеї, як їх згуртувати».
У Державному агентстві з питань кіно, яке займається виробництвом українських фільмів, говорять про збільшення фінансування. Якщо минулого року на створення стрічок держава виділила близько 100 мільйонів гривень, то цьогоріч – у 1,5 разу більше.
Лідія Клименко, заступник голови Державного агентства з питань кіно: «У цьому році заплановано 163 мільйони 900 тисяч на кіновиробництво, 113 мільйонів – це державне замовлення, 50 мільйонів – фінансова підтримка національної кінематографії».
Зовсім інша справа в українському короткометражному кіно. Для його зйомок потрібні порівняно невеликі кошти. А тому вітчизняні режисери залюбки беруться за його створення. У минулому році фільм «Крос» авторства Марини Вроди отримав «Золоту пальмову гілку» на Каннському фестивалі. А цьогоріч Ярослав Слабошпицький у Швейцарії отримав «Срібного леопарда» за стрічку «Ядерні відходи».
Євген Артеменко, режисер: «Я думаю, що той, хто хоче, той завжди зніме. І приклад – Квентін Тарантіно, який за зовсім невеличкий бюджет зняв своїх «Скажених псів», знайшов людей, які повірили в його сценарій. І ми бачимо, що з того вийшло. Людина, яка перевернула в 90-их роках кінематограф узагалі».
