На лінію 102 черкащани повідомили, що п’яний водій ВАЗ їздить містом і вже ледь не спричинив ДТП.
Патрульні виявили автомобіль та зупинили. Довго водій не міг визначитись, що буде робити: чи Драгер продувати, чи освідовуватись у нарко. До медзакладу таки поїхав, де відмовився проходити процедуру.
Наш екіпаж залишився біля автомобіля чекати евакуатор. І тут почалася бесіда з товаришем водія, який був не менш п’яний.
"Та ти знаєш хто я? Та я воював, за тебе і за тебе", – тицяє на нас пальцями.
Поруч стоїть поліцейський, у якого батько був в Афганістані, а сам хлопець є учасником АТО на Сході. Та поліцейський мовчить, бо не гоже йому "вихвалятися", він служив, захищав і зараз це робить, і не тому, що так треба, а тому, що так хоче.
Роблю чоловіку зауваження за куріння в громадському місці.
"Та ти знаєш за кого я воював? (Повторює своє питання) …за свою доньку, за себе, бо я громадянин України, я де хочу там і гуляю, що хочу те і роблю, хочу – бухаю, хочу – курю тут. А що, я не маю права зі своїм другом покататися, я воював за це".
Кажу, добре, моделюємо ситуацію: ваш друг на цьому автомобілі їде вулицею міста, концентрація уваги знижена, бо вона залита алкоголем. Водій не помічає на переході пішохода і збиває дівчину. Потім з’ясовується, що то є Ваша донька. Але ж за кермом Ваш друг, з яким ви маєте право "бухнути" і покататися.
"Він не зіб’є мою доньку…А знаєш чого? Бо я її відправив за кордон жити. А ти що хочеш? Ви ж "менти".
"А я хочу, щоб у моїй країні зростали діти. Хочу, аби в моєму місті було чисто і не порушували. Хочу, аби адекватний товариш не дозволяв сідати п’яному другу за кермо. Хочу, аби на вулицях мого міста поважали кожного. Хочу, аби в поліцейських бачили Закон і Порядок, а не ТИкали йому. Хочу, аби було менше п’яних "неадекватів", які принижують інших і тих, хто воював, і хто не воював. А коли перепив, то сиди дома і не рипайся, ляж та проспись. Не провокуй на злочин, бо вдарять по голові, відберуть все, що матимеш по карманах і тоді Ви будете викликати нас, аби Ми надали Вам, шановний, допомогу. Але ж ми ніхто, ми ж просто "менти".
"Та ти…та знаєш шо?"
"Що?"
"Айййй…вже нічого".
Махнув рукою і пішов додому.
Хіба так важко поважати, аби хотілося бажати гарного дня?
