Вечір суботи. Близько 18.00. Їду в черкаській переповненій маршрутці: і сидячі, і стоячі місця зайняті. На зупинці «Пастерівська» у маршрутку вриваються четверо молодиків. Кидаються до хлопця років 22-ох, який сидить попереду мене, біля вікна. Починають його сіпати, наказуючи, щоб виходив із маршрутки. Той відвертається і відмовляється. Тоді молодики просять чоловіка, який сидить поруч із хлопцем, поступитися місцем. Чоловік встає. Хлопця силою починають виносити із маршрутки. Він волає «Па-ма-ма-гі-тє!!!», однак і пасажири, і водій, і кондуктор мовчки провели поглядом цих молодиків, які витягнули хлопця на зупинку і почали гамселити. Нічого не зробили і люди, що стояли там.
Я теж нічого не зробила. Перш за все, не знаю, що я могла зробити, але справа не в тому. Мене обурила не байдужість людей. Швидше за все ніхто із нас нічого й не міг вдіяти. Мене обурив швидше сам факт того, що таке могло статися. У вихідний день, непізню годину, людному місці чиниться такий безлад! Я не сперечаюсь, можливо, той хлопець і був винен у чомусь, але суцільне безробіття і безгрошів’я, хаос у державі перетворюють людей на звірів, які втрачають почуття страху та моралі. Міліція не карає злочинців вищого ешелону, а тому не розбиратиметься із дрібними побутовими суперечками, які, певно, й стали причиною побаченого мною, а тому їх – правоохоронців – ніхто не боїться. Ніхто не боїться і людського осуду. Ніхто не карає владу, яка, використовуючи адмінресурс, забирає у людей справу, якою вона живе, змушує ділитися прибутками, кидає у в’язниці, нагинає нижче плінтуса. Ця вседозволеність лякає. Бо такі ситуації стають передумовою до створення бандитської держави, де закон і етика перестають бути чинними.
Уже вдома, коли я лягла спати, за вікном почула шум п’яної молоді. Мені стало страшно, бо так само, як людей гамселять посеред вулиці, комусь може прийти в голову вибити двері в будь-яку з квартир і винести звідти все, що цінне. Я починаю боятися жити на своїй батьківщині…
