Никогда, никогда, никому, никому
Я тебя не отдам, я тебя не отдам.
Я тебя не отдам никогда, никогда,
Никому, никому я тебя не отдам.
Під цю "блістатєльну" пісню російського гурту "Серебро", я наминав борщ та картоплю з грибами у харчівні "Час поїсти", що біля ТРЦ "Хрещатик-Сіті". У поезії і піснотворчості я розбираюся поганенько, однак здоровий глузд підказував, що ці рядки є продуктом справді нещадної діареї в автора.
Мои губы с тобою не спорят,
Твоё имя ласкают тысячи льдин.
Отже, поглинаючи картоплю, згадав заклик колеги Віті Надточія написати скаргу за "Русское радио", яке постійно гра у закладі. Колега свою вже накатав у четвер, я ж вирішив не відставати.
"Кепська у Вас тут музика", – на касі зазначив мій друг, з яким прийшли пообідати.Працівниця трішки знітившись, але з бажанням хоч якось кольнути нам у відповідь, кумедно контратакувала: "Та назвіть хоч одного українського виконавця, який співає українською?!". Здивувавшись такому нежданчику, ми почали перераховувати гурти, які першими спадали на думку: "Океан Ельзи", "Скрябін", "Димна Суміш"…
"То шо, можливо Ви нам ліцензію на музику купите?", – не поступалася касирка. Ми їй почали тлумачити переваги інтернет-радіостанцій. Вона ж то, на жаль, сприйняла не як пропозицію, а як звичайнісінький докір: "Ну то, подаруйте нам музичний центр, який ловитиме інтернет", – як відрізала.
"У нас всі радіостанції скриплять, шумлять, оце лиш одне "Русское…" ловить", – розповіла вже інша касирка, в якої прошу книгу відгуків і пропозицій. Кидаю слово, що було б лиш бажання, а можливості знайти можна, ба у аж такі каліцтва радіо віриться неохоче.
Написав скаргу. Віддаю книгу, а дівчина на касі лиш пожимає плечима: "Тут буде грати "Русское радио" або постійно крутимемо рекламу "Час поїсти".
От і приїхали…
