Сьогодні наша студентка і одночасно голова Благодійного фонду "Життя без перешкод" Владислава Семенченко намагалася привернути увагу депутатів обласної ради до проблеми ще однієї дівчинки – Анастасії Іжко. Не просила гроші на придбання слухового апарату, а хотіла запросити депутатів на благодійний концерт з цією метою.
Чому я пишу НАМАГАЛАСЬ? Бо вже на 3-й хвилині її виступу депутати почали вигукувати, щоб Владислава передала мікрофон мамі: Не мучте дитину! Віддайте мамі мікрофон! Мамо, скажіть що вона хоче!…
Владислава – розумна молода дівчина, гарно навчається, активна, небайдужа… і має ще багато інших чеснот. Вона лише довго і важко говорить… Вона робить добру справу, хоче говорити і хоче, щоб її почули. Проте нам, на жаль, не вистачає терпіння її слухати.
В останні роки ми багато говоримо про інклюзію, і ми таки просунулися на кілька кроків вперед щодо сприйняття і прийняття іншості. Ми відкриваємо інклюзивні класи у школі, а тепер і в закладах профтехосвіти, ми одягаємо шкарпетки і демонструємо у соціальних мережах фото з акції "LOTS OF SOCKS", ми готові допомогти незрячому чи візочнику перейти вулицю і беремо участь в благодійних акціях на підтримку людей з інвалідністю.
Але чи готові учні або студенти щодня слухати, як довго і важко, хоч і правильно, відповідає їх однокласник чи однокурсник? Чи готові ми чекати в черзі магазині, поки така людина буде пояснювати продавцеві, що вона хоче купити? Чи готові ми, запізнюючись на роботу, чекати, поки хтось у візочку заїде, а потім виїде з тролейбуса? Ні! Ми швидше схопимо візок і внесемо його в тролейбус. Скажете, це ж добре! Ні, це не добре для того, хто у візку. Бо завтра він опиниться один в тролейбусі, і допомогти йому буде нікому. Бо він уже давно навчився справлятися самостійно з постійними викликами. Це ми не можемо справитися з нетерплячістю.
Бо ми готові ставитися до людей з інвалідністю як благодійники, жаліти їх, але не як до рівних собі.
Сьогодні депутати обласної ради "ПРОВАЛИЛИ" екзамен з інклюзії. Гадаю, провалять його й ті, хто сьогодні рапортує про створення інклюзивних класів, груп, центрів. І мова тут не про заклади освіти, не про пандуси, ліфти, туалети, тролейбуси, хоч і про все це теж. Мова про нас. Про готовність суспільства визнати рівними людей з інвалідністю.
Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.
